Олександр Рясний родом із міста Оріхів Запорізької області. В його родині було багато військових, зокрема й батько. Тож у 18 юнак підписав контракт із ЗСУ на три роки. А коли в 2014-му російські війська вторглись в Україну, вирішив його продовжити.
“Мама просила, аби я списався за станом здоров’я. Та зрештою прийняла мій вибір”, — ділиться Олександр. У складі 15-ї бригади оперативного призначення Нацгвардії він виконував завдання на Маріупольському напрямку, який тоді мав назву “Сектор М”. “Займались супроводом колон і вантажів (гуманітарних та військових), виїжджали на передній край”, — пояснює воїн.
У 2015 році Олександр Рясний одружився з коханою Катериною, згодом у подружжя народився син Богдан. “Надійний, турботливий, уважний. На все здатен заради сім’ї”, — каже про нього дружина.
Майор Рясний згадує, як 24 лютого 2022 року їхній батальйон підняли по сигналу бойової тривоги. “Отримали озброєння й висунулись назустріч противникові, аби зупинити його просування у напрямку Запоріжжя, — провадить мій співрозмовник. — Просив дружину, щоб виїхала з сином з міста на безпечну територію. Але вона навідріз відмовилась”. Катерина пояснює: “Хотіла бути якомога ближче до коханого”.
Фото надав співрозмовник
Відтоді Олександр Рясний із побратимами брали участь у важких оборонних боях, утримуючи лінію фронту на його рідному Оріхівському напрямку. До слова, за майже 13 років служби він пройшов шлях від солдата до командира батальйону — в підпорядкуванні майора було понад пів тисячі бійців. Воїн нагороджений орденом “За мужність” III ступеня і найвищою суто військовою нагородою — Хрестом бойових заслуг.
...Четвертого вересня 2023 року майор Рясний повернувся з позиції й мав виїхати до командного пункту. Раптом ворог почав гатити з важкої артилерії, у десяти метрах від Олександра розірвався снаряд 152-го калібру. Осколки влучили в ліву гомілку, а на правому стегні розірвали артерію — почалась масивна кровотеча. Побратими допомогли накласти турнікет і протягом години евакуювали важкопораненого до стабпункту. Там лікарі надали першу допомогу, під’єднали до крапельниць і відправили непритомного бійця до запорізької лікарні.
“Олександр зазнав незначного поранення, все буде добре”, — запевнив дружину по телефону побратим чоловіка. Лише згодом вона дізналася, що коханий перебував у критично важкому стані, адже втратив приблизно два літри крові, а показник гемоглобіну був нижче як 60-ть. Аби врятувати його праву ногу, лікарі провели шунтування, але розвинувся тромбоз, почали відмовляти нирки. Довелось провести ампутацію на рівні середньої третини стегна. А через те, що під час непритомного стану шлунковий сік потрапив у легені Олександра, спричинивши внутрішній опік, розвинулась аспіраційна пневмонія. Воїна підключили до апарату ШВЛ. Протягом трьох днів він перебував у медикаментозному сні — до таких дій лікарі вдались, аби хворий не витрачав енергії та організм міг накопичувати сили.
“Коли опритомнів, пам’ятав, що зазнав поранення ніг. Але не міг зрозуміти, чому важко дихати, а з горла стирчить трубка”, — ділиться Олександр. У реанімаційних відділеннях запорізької та дніпровської лікарень боєць перебував протягом двох тижнів. Дружина весь час була поряд, хоч спершу її не пускали до чоловіка.
Тривалий час Олександр не міг ані рухатись, ані розмовляти. “Коли трохи зміцнів, почав писати мені відповідь у телефоні, а я сиділа поряд і читала”, — пригадує Катерина.
Зрештою воїна доправили до лікарні святого Пантелеймона у Львові. Тут провели ще чотири оперативні втручання, під час яких формували куксу, ще й трансплантували шкіру зі стегна на уражену осколками ділянку лівої гомілки. Загалом протягом двох місяців після поранення Олександр не міг підводитись з ліжка, за цей час він втратив 10 кілограмів ваги. “Але поряд завжди була дружина — доглядала, відгодовувала”, — з усмішкою каже воїн. Тож завдяки її турботі вдалось відновити вагу.
Фото надав співрозмовник
Коли стан Олександра стабілізувався, подружжя вирішило привезти до лікарні п’ятирічного сина. До того Богдану казали лише, що татко зазнав поранення, подробиці приховували — переживали, як він зреагує. Але синок сприйняв це мужньо: “Тобі ніжку на війні відстрелили? Нічого, матимеш залізну ногу”. Потім Богдан супроводжував татка у протезній майстерні, допомагав йому вдягати й знімати протез. Тепер заявляє, що він — татків протезист.
Фото надав співрозмовник
Сім’я Рясних уже повернулась до рідного Запоріжжя. Після відпустки на Олександра чекає ще один курс реабілітації й встановлення постійного протеза. Майор каже, що має твердий намір знову стати у стрій.
“Мене чекають побратими, вони — моя друга сім’я, — розповідає 30-річний Олександр Рясний. — Я маю певний досвід, тож вважаю, що можу ще принести користь армії й зробити свій внесок для нашої майбутньої Перемоги. Зрештою, я — військовий. А хто, як не ми, люди у погонах, маємо боронити рідну землю?!”