Не маючи військового досвіду, 46-річна жінка вивчилась на стрільчиню й нині служить старшою солдаткою. У своєму підрозділі Олена Фоменко — ще й позаштатна психологиня. Жінка каже: триматиме зброю в руках, доки не переможемо ворога.
“Від 2008 року я працювала у Чернівецькій обласній психіатричній лікарні практичною психологинею, — розповідає 46-річна Олена Фоменко. — Почалась АТО, і у липні 2014 року до мене стали надходити військовослужбовці. Це були бійці, травмовані війною, які знову мали повернутися на фронт.
У мене не було досвіду, як поводитись із такою категорією пацієнтів. Часто доводилось шукати в інтернеті інформацію, як психологи в інших країнах працюють з воїнами. Я пройшла курси при посольстві Ізраїлю. Тоді чітко усвідомила, що маю надалі допомагати захисникам України”.
У 2015 році при медичному закладі відкрито центр медико-психологічної реабілітації бійців, які зазнали бойової психічної травми (контузії, посттравматичний синдром тощо). Разом із колегою пані Олена допомагала їм адаптуватися до мирного життя.
За словами жінки, ще тоді в неї була думка приєднатись до однією з бригад і допомагати в ролі психологині, але вже на передовій. Та зупиняли діти: старшому Владу тоді було лише 11 років, Кристіану — 10.
Усе змінилося 24 лютого минулого року. “Вранці я прокинулась і зрозуміла, що вже не зможу залишитись вдома, — додає військовослужбовиця. — Наступного дня подзвонили знайомі військові, які запропонували їхати з ними на фронт. Зателефонувала до молодшого сина, Кристіана, який на той час був студентом Чернівецького медичного коледжу. Коли призналася, що йду у військо, він заявив: “Мамо, п’ять хвилин дай! Зберуся і їду до тебе!” Старший син, Владислав, який на той час навчався у Буковинському державному медичному університеті, перебував із друзями на конференції в Києві. Він теж сказав, що воюватиме.
Через військкомат синів би не призвали, бо вони студенти, тому ми відразу звернулись до батальйону територіальної оборони, куди нас і взяли. Згодом він став частиною ЗСУ. Посада психолога вже була зайнята. Але це мене не спинило. Набула спеціальність стрільчині, тепер чудово володію АК-74”.
Владислав, якому 20 років, у своєму батальйоні наймолодший. Він служить медиком роти. Менший син — 19-річний Кристіан — теж на посаді стрільця, водночас зацікавився аеророзвідкою. Він служить з мамою, і також — наймолодший у батальйоні.
Восени минулого року Олена Фоменко із синами вирушила на бойові позиції у Донецьку область. Днями вони повернулися на ротацію.
“Там було досить гаряче, але я не відчувала страху”, — каже жінка.
Військовослужбовиця додає, що із синами служити легше, адже всі троє морально підтримують одне одного. “Хоча, буває, серджусь, що замість того, аби вчитись у мирній країні, мої діти бігають з автоматами, — каже жінка. — Мрію, що після перемоги діти нарешті отримають дипломи медиків і рятуватимуть цивільних. А я займатимусь реабілітацією наших героїв і героїнь. Певна, це буде зовсім скоро, ми над цим працюємо цілодобово”.
