Нещодавно президент посмертно нагородив Ярослава Журавля орденом “За мужність” ІІІ ступеня. “Це не та нагорода, яка би мала бути для такої людини, — кажуть його побратими. — Адже, приміром, таким же орденом нагородили бійця, який двічі кидав групу під час бою”. А сержант Журавель намагався забрати з поля бою тіло свого побратима. І загинув. Нині, коли минає місяць із тих подій, ми розповідаємо більше про бійця, якого втратила Україна.
Нагадаємо, 40-річний сержант Ярослав Журавель ішов першим у складі евакуаційної групи, щоб винести зі сірої зони тіло свого друга — Дмитра Красногрудя, загиблого командира розвідвзводу. Було домовлено про режим тиші. Але окупанти відкрили вогонь. Ярослава поранили. Він наклав джгут на ногу й чекав на допомогу. Чекав чотири дні, поки його не видали окупанти. Уже мертвого.
У ШКОЛІ ПИСАВ ВІРШІ ПРО УКРАЇНУ
“Надійний, відповідальний, стриманий”, — так про Ярослава Журавля відгукуються друзі й побратими окремої бригади морської піхоти. “Старанний, дисциплінований, уважний, розумний”, — каже 60-річна вчителька Зоя Безугла, яка навчала його з першого класу, а далі була класною керівничкою. За словами Зої Никодимівни, у школі Ярослав писав вірші про Україну, любив українські народні пісні.
Після школи відслужив у армії. Згодом разом із батьком відкрив автомайстерню. Зустрів кохання свого життя. Молодята готувались до весілля. Але сталась трагедія. “Оксана разом із батьками потрапила в автокатастрофу, у якій вижила лише вона, — розповідає Зоя Безугла. — Дівчина зазнала дуже важких і численних травм. Ярослав із батьками її буквально витягли з того світу”.
“Ми взяли кредит, — ділиться пан Сергій, батько Ярослава. — Ще й попросили 11 друзів оформити на себе кредити. Нам було байдуже, скільки знадобиться грошей, аби лише її витягти, врятувати”. Врешті закохані побрались. У подружжя народилось дві донечки. Здавалося, все в їхньому житті мало бути добре...
ЖУРАВЛЯ ПОКЛИКАЛА ВІЙНА
“Коли почалась війна, Ярослав пішов добровольцем до військкомату, невдовзі його мобілізували”, — розповідає батько.
Коли почалась війна, Ярослав пішов добровольцем до військкомату.
Через рік служби в зенітно-ракетному підрозділі Ярослав перейшов у 20-й окремий мотопіхотний батальйон 93 ОМБР “Холодний Яр”. “Ярік завжди з теплотою розповідав про свою родину — про батьків, дочок, якими дуже пишався, про дружину, яку дуже любив, — додає побратимка Юлія Римаренко, яка у 2017 році теж прийшла сюди служити добровольцем. — Особливо пишався досягненнями молодшої, Ярослави, яка займається кікбоксингом, має багато нагород”.
До речі, Ярослав теж із дитинства любив спорт — займався футболом, боксом. Від свого захоплення не відмовився й під час війни. “Щойно ми займали нову позицію, Ярік разом із хлопцями одразу облаштовували спортзалу, — додає Юлія Римаренко. — А торік взвод розвідки виборов друге місце в бригаді по футболу. Ярослав був на позиції нападника”.
Минулого літа Журавель повернувся додому, повідомив побратимам, що трохи втомився, хоче побути з рідними. "Коли він повертався, ми всі разом збирались, — розповідає Ірина Байталюк, однокласниця та подруга Ярослава. — Хотіли, аби він знав, що на нього чекають не лише рідні, але й друзі. Просили більше не йти на війну". У червні цього року однокласники знову хотіли зібратись. Але не судилось.
Якось Ярослав сказав рідним: “Не можу сидіти вдома, поки хлопці воюють”. І знову пішов на фронт. "Я досі чую його слова: не переживайте, все буде нормально", — каже пані Ірина.
Ярослав вибрав морську піхоту, 35-ту бригаду, де служив його друг Дмитро Красногрудь. Батько Ярослава з болем згадує, як син планував після повернення додому поїхати до Києва, пройтись по Майдану, поставити у Михайлівському соборі свічки за загиблих. А ще хотів зустрітися з Володимиром Балухом і потиснути йому руку. “А вийшло так, що я в Михайлівському соборі поставив свічку за свого сина, — каже Сергій Анатолійович. — А потім до мене підійшов Володимир Балух, він тримав фото Ярослава”.
“СИНА ЗРАДИЛО КОМАНДУВАННЯ”
Батько каже, що його син частково повторив долю прадіда. “Колись ми з сином шукали могилу мого діда, який загинув під час Другої світової війни, — пояснює пан Сергій. — Знайшли її у Тверській області, у документах було зазначено дату смерті — з 9 по 21 серпня. А у свідоцтві смерті мого сина зазначено: 14 — 16 липня. Точна дата в обидвох невідома...”
Батько вважає, що його сина зрадило командування. “Побратими зі зброєю в руках чекали наказу. А мій син боровся до останнього...”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також текст про те, як рідний брат нагородженого посмертно бійця продовжує війну з окупантами
