Велика війна застала родину Антоніни Костюшко в Чернігові. Окупанти рухались областю у бік столиці. 25 лютого її син, Ілля Ренкас, якому на той час не було ще й 24 років, разом із сестрою-двійняшкою Ілоною пішли у військкомат. Дівчину відмовили від служби, а от Ілля приєднався до лав ЗСУ.
“Через декілька днів син отримав на Чернігівщині перше поранення, — розповідає Антоніна Костюшко, мати воїна. — Після лікування повернувся на службу зв’язківцем. Він не раз казав, що в нього на війні вимкнувся страх, і він знає, заради чого на передовій. Ілля змалку був сміливим і патріотично налаштованим. Гордився тим, що українець, цікавився історією”.
Після звільнення Чернігівщини від окупантів Ілля Ренкас воював на Донеччині. “Тримали разом із побратимами оборону Бахмуту до того часу, доки їхній підрозділ звідти не вивели. У липні 2023-го сина перевели в 110-ту окрему механізовану бригаду імені генерал-хорунжого Марка Безручка, — розповідає пані Антоніна. — Там Ілля отримав позивний “Рекс”. Побратими називали його універсальним солдатом, тому що виконував обов’язки і старшого розвідника, і снайпера, і радіотелефоніста. Остання його посада — водій медичного пункту механізованого батальйону. Син отримав медаль “Захисник Вітчизни” від президента, був нагороджений почесними нагрудними знаками “Хрест хоробрих” та “Золотий хрест” від головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Побратими часто наголошували, що їх вражає героїзм мого сина. Вони довіряли йому на сто відсотків і мали за честь служити разом”.
Наприкінці грудня 2022-го помер чоловік пані Антоніни — 59-річний Володимир. А трохи більше як через рік — 4 січня 2024 року — не стало й 25-річного Іллі. Під час штурмових дій окупантів біля Авдіївки захисник отримав важке кульове поранення, дорогою до лікарні його серце зупинилось.
“Мені здається, що Ілля наче передчував біду, — каже мати воїна. — Востаннє вдома був на роковини смерті тата. Зізнався, що ситуація на фронті важка. Потім я відправила йому посилку, але він так і не встиг її забрати. Після похорону тата син шокував мене, заявивши, якщо загине, то хоче бути похованим поруч з ним. Так ми їх і поховали разом на Житомирщині”.
Після смерті найрідніших пані Антоніна виконала їхню останню волю. “Ще в 2022 році ми з чоловіком планували віддати сімейний автомобіль Nissan у частину, де служив син. Тоді після ремонту машина не пройшла необхідної обкатки й Ілля забрав мою маленьку “Тойоту”. А через декілька днів у загальній колоні вона поїхала на Бахмут і звідти не повернулась. Ця машина врятувала життя синові та його побратиму, вони втекли з-під обстрілу ворожого танка, який прорвався вглиб українських позицій, — зазначає Антоніна Костюшко. — Коли помер чоловік, то я хотіла сімейний Nissan здати на брухт, тому що коштів довести машину до ладу не було. Але Ілля казав, що не варто, мовляв, її можна відремонтувати й ми обов’язково це зробимо. Та не встиг... Нещодавно у соцмережі побачила пост знайомого волонтера з Броварів. Він збирав кошти на машину бійцям, і я подумала, що могла би передати наш Nissan. Зателефонувала волонтерові. За автівкою приїхали 14 квітня і вже доправили її на СТО на ремонт. Дай Боже, щоб цей автомобіль послужив якомога довше й врятував багато життів. Чимало спогадів зв’язано з цією машиною, трішки щеміло в грудях, коли віддавала ключі. Але й була велика радість, що збулось те, що ми планували. Я виконала волю найрідніших, їхній задум. Вірю, що вони це бачать із небес”.