До війни Ольга Прищепа працювала бухгалтеркою. А коли почалися бойові дії на Сході, вирішила записатися у батальйон імені Джохара Дудаєва. Прагнула захищати країну. Рідні підтримали Ольгу й нині пишаються нею.
“Одного дня знайшла в інтернеті адресу, де базувався добровольчий батальйон імені Джохара Дудаєва. Приїхала туди, познайомилась із командиром — і відтоді на військовій службі”, — розповідає 40-річна Ольга Прищепа з Києва.
Спершу Ольга очолювала медичну частину. У Дебальцевому під час боїв власною футболкою перев’язувала поранених побратимів. Каже, під час обстрілів подумки не раз прощалася зі життям. “2014-го біля Катеринівки ми допомагали 72-й бригаді, вона там недалеко базувалась, — згадує. — Наша група їхала в автомобілі, ворог став обстрілювати його. Четверо з нас загинули на місці... У водія потрапила куля, машина впала у кювет. Я бачила ворога на відстані 15 метрів... Один із наших побратимів мав 9 кульових поранень. Думала, не довезу його, та й ніхто з нас не вибереться звідси. Але, дякувати Богу, все вдалося”.
Наша група їхала в автомобілі, ворог став обстрілювати його. Четверо з нас загинули на місці...
Жінку на фронті знають за позивним “Кобра”. Каже, що ще зі школи так її називали однолітки. Мовляв, має дуже спокійний характер, але якщо вивести з рівноваги — може вжалити. Коли добровольчі батальйони розформували, Ольга вирішила стати саперкою. “Стукала в усі двері, всюди мені відмовляли. Та я дуже хотіла займатися цією справою, — згадує. — Тож пішла на курси саперів — навчання проводили під Сєвєродонецьком у таборі “Енергетик”. Курс тривав півтора місяця. У результаті я отримала сертифікат, стала сержантом інженерного взводу однієї з бригад ЗСУ”.
Її екіпірування — бронежилет, каска, берці. Ольга пояснює: що легше спорядження, то швидше рухаєшся. Зі спецзасобів — металошукач, що працює на глибину 20 — 30 сантиметрів, і щуп — інструмент для вимірювання дуже малих відстаней контактним способом. За його допомогою можна з’ясувати, яка саме міна, чи безпечно її знешкоджувати, не підриваючи.
“Якщо ні, використовую вибухову речовину, — каже Ольга. — Великі снаряди можна утилізувати на місці. А якщо їх можна переміщати, то кладемо в автомобіль і вивозимо на полігон для утилізації”. Вона вміє знешкодити чи не весь спектр вибухонебезпечних предметів, який є на озброєнні у ворога. Пильності не втрачає й на мить — адже ніхто не застрахований від помилок, навіть досвідчений сапер. У 2017 році в Золотому Ольга підірвалася на розтяжці. Тиждень лікувала поранення у госпіталі, хвилювалася, чи зможе далі служити. “Повернулася після шпиталю на Схід. Попросила побратимів дати в руки гранату. І — видихнула. Зрозуміла, що можу працювати далі. Сапер залишається живим доти, доки йому страшно — бо тоді він обережний, — пояснює Ольга. — На полях ще дуже багато боєприпасів, що не вибухнули. Також їх багато біля дороги. Ці особливо небезпечні — адже можуть здетонувати будь-якої хвилини, якщо поряд проїжджатиме автівка”.
Бувало так, що за тиждень роботи не знаходили жодного снаряда чи міни. А деколи — десятки. “Вони часто сховані в кущах, біля дерев, тож потрібно працювати повільно і довго. Навіть після закінчення війни для мене тут роботи вистачить”, — резюмує Ольга.
Жінка каже, що, попри карантин у країні, в її роботі нічого не змінилося: “Я працюю, як і раніше. Є хіба обмеження щодо виїзду в місто, до магазину. Нам видали маски. Щодня заміряємо собі температуру. Заборонили спілкуватися із місцевим населенням. Також попросили дотримуватись дистанції у батальйоні”.
Вдома на Ольгу чекають найрідніші — зокрема, 23-річний і 13-річний сини. “Із дітьми я постійно на зв’язку, — каже саперка. — Вони добре розуміють, чому я тут. А я вдячна їм за підтримку”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, чому нам треба навчитися жити з коронавірусом
