Він родом з селища Благодарівка, що на Миколаївщині. Здобув у ліцеї фах газоелектрозварювальника й слюсаря. Після строкової служби працював в автосервісах, на будівництві. Разом із дружиною виховував двійко дітей — Софію і Артема. Взимку 2014-го Іван Роман приєднався до лав 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, став помічником водія трала.
“Розумів: якщо зараз не стати на захист країни, то згодом ворог може дійти й до рідного селища. Прагнув, аби мої діти були в безпеці”, — розповідає воїн. Через рік Іван Роман звільнився зі служби. У нього народився ще один синочок — Євген. Та вже за декілька місяців знову повернувся у свій підрозділ. “Майже весь час я був у дорозі — возив важку техніку на Донеччину, а звідти — підбиту”, — зауважує.
Після демобілізації влаштувався далекобійником. Сімейне життя не склалось. У жовтні 2021-го Іван Роман підписав контракт із ЗСУ. Завдяки друзям познайомився з Ларисою. Після тривалого телефонного спілкування жінка наважилась приїхати до нього в Краматорськ. “Одного листопадового ранку ми взялись за руки й пішли до РАЦСу, — каже Лариса. — Іван був у формі, а я — в джинсах і футболці”.
Повномасштабне вторгнення застало бійця на Луганщині. “Згодом нашу бригаду перевели на Донеччину. А я потрапив у підрозділ аеророзвідки, взяв собі позивний “Тихий”, — згадує.
21 січня 2024 року близько четвертої години ранку воїн віз побратимів на позицію в околицях Новомихайлівки. Раптом у небі з’явився дрон-камікадзе, який вибухнув поряд із машиною, спрацювали подушки безпеки. Водій сказав бійцям взяти речі та йти далі пішки, а сам сів за кермо, аби відвезти автівку в безпечне місце. Але не встиг. Прилетів другий дрон і влучив у лобове скло.
“Спробував відчинити двері машини лівою рукою й зрозумів, що її... нема, — ділиться молодший сержант. — Покликав на допомогу”. Тоді, на адреналіні, воїн не зрозумів, що втратив і зір. Лікарі медеваку ввели його в медикаментозний сон. Боєць прийшов до тями в реанімації дніпровської лікарні імені Мечникова. “Я чув людей довкола, але не бачив їх, — пригадує 37-річний Іван Роман. — Зрозумів, що ампутували ногу до тазової кістки. Ще була виведена стома з кишківника”. Хірурги пояснили: під час операції упродовж дев’яти годин боролись за його життя. На той час дружина Лариса пройшла курси парамедиків і звернулась до ТЦК, аби її взяли на службу. Та коли дізналася, що чоловік отримав важке поранення, поїхала до коханого.
Згодом воїна перевели до київської лікарні. Після чергової перев’язки дружина зауважила, що в Івана почалась кровотеча зі стегна, він став непритомніти. Знову операція, а потім протягом восьми годин йому переливали кров і плазму. “Навіть лежати було важко через біль у всьому тілі. Ще й внаслідок струсу сильно боліла голова, — розказує “Тихий”. — Але найбільше діймала суцільна темрява”. Дружина тиснула на лікарів, аби рятували його очі, які були залиті кров’ю і гноїлися. А ті казали, що нічим не можуть допомогти. Мовляв, Іван більше не бачитиме.
На операцію наважився офтальмолог, який приходив до столичної лікарні на волонтерських засадах. Він видалив осколки, почистив очі від гною, провів пересадку донорських рогівок. “Коли зняли пов’язки, я нарешті побачив світло. Поступово став розрізняти кольори”, — каже воїн. Окрім того, хірурги пересадили власну шкіру пацієнта на місце ампутації стегна. В івано-франківській лікарні, куди його перевели, виявилось, що шкіра не прижилась. Тамтешні медики встановили ВАК-систему для очищення рани, а тоді вдруге пересадили шкіру. Цього разу все вдалось. Проте виникла нова проблема — зараження. Аби зупинити небезпечний процес, довелось видалити воїну правий кульшовий суглоб і замість нього встановити цементний імплант (спейсер) з антибіотиком.
“У вересні потрапив до Лікарні святого Пантелеймона, що у Львові, — провадить “Тихий”. — Там мені провели реампутацію руки на рівні середньої третини плеча, замінили спейсер, який стояв на місці кульшового суглоба. Потім почав працювати в НРЦ “Незламні”, зокрема, з психологом та фізичним терапевтом”. За словами дружини, загалом Іван переніс 17 операцій! Нині готується до протезування. З часом потрібно буде встановити в очі кришталики. І хоча воїн страждає від фантомних болей, радіє, що вже розрізняє силуети й предмети поблизу, бачить у вікно багатоповерхівку.
“Для мене головне — добробут і безпека моїх дітей (їм зараз 15, 13 і 9 років), а також — 15-річної Вікторії, доньки Лариси”, — зізнається Іван Роман, який захопився стрільбою з лука.
Він уже виборов четверте місце на місцевих змаганнях і займається у школі олімпійського резерву. У майбутньому мріє взяти участь у всеукраїнських турнірах та Паралімпійських іграх.
