Ілля Дмитришин родом із села Борщовичі, що на Львівщині. Після закінчення школи переїхав до обласного центру, вивчився на медбрата, але за фахом не працював, став будівельником. Згодом одружився, у пари народився син Мар’ян. Навесні минулого року Ілля вирішив приєднатись до лав ЗСУ й пішов до військкомату.
“Не міг залишатись осторонь, от і підписав котракт. Рідних просто поставив перед фактом”, — пригадує. Вони спершу відреагували доволі емоційно, мовляв, він не мав йти на війну, адже навіть повістки не отримав. Але наступного дня мати сказала своєму єдиному сину: “Якщо ти так вирішив, отже це правильно”.
Після навчання Ілля Дмитришин став кулеметником й у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади потрапив на Бахмутський напрямок. Отримав позивний “Директор”, оскільки обіймав таку посаду в будівельній фірмі. До бронежилета воїн прикріпив жовту машинку, яку перед тим дав йому син Мар’ян зі словами: “Це тобі автомобіль, щоб міг скоріше приїхати додому”.
“30 вересня ворог штурмував наші позиції у Кліщіївці, — каже воїн. — О сьомій ранку ми були в норах (ями в землі), раптом повз пройшло декілька російських військових, але нас вони не помітили. Ми вступили в ближній бій. Один з противників влучив з автомата мені в ліве стегно. Впав, побачив, що ногу викрутило в іншу сторону, кістку роздробило, з рани лилась кров”.
Ілля повідомив по рації: “Я — 300”. Став накладати турнікет, побратим прикривав дружним вогнем. Коли ліквідували росіян, “Директора” затягнули в нору. “Ворогам не вдалось вибити нас із позицій, тож почали кошмарити дронами й гатити з мінометів”, — провадить далі. Лише приблизно о півдні важкопораненого вдалось перенести до підвалу, де медики наклали другий турнікет. Аби зупинити сильну кровотечу, застосували гемостатик. Але його не вистачило для такої великої рани, тож вирішили скористатись “целоксом” — цей препарат обпікає м’які тканини, але іншого виходу не було.
Опівночі Іллю вдалось евакуювати. У стабпункті Костянтинівки йому перелили декілька пакетів крові й знеболили. Воїн знепритомнів. Його перевезли в Дружківку, де медики провели чистку рани й встановили на поранену ногу апарат зовнішньої фіксації (АЗФ).
Другого жовтня Іллю Дмитришина транспортували до харківської лікарні. Через порушений кровообіг його нога посиніла, прогноз хірургів був невтішний, але вирішили боротись за порятунок кінцівки. Під час оперативного втручання видалили кулю й уламки кісток, встановили ВАК-систему для очищення рани. “Попередили: якщо це не допоможе, ногу доведеться ампутувати”, — згадує Ілля. На щастя, набряк почав зменшуватись, стопа не втратила функціональності. Увесь час боєць потерпав від больового синдрому, але радів, що ногу врятовано. Лише тоді подзвонив мамі: “Все нормально, тільки наразі ходити не можу”. Вона розплакалась, але зібралась і сказала: “Головне, що ти живий”.
Попри те, що лікарі прописали ліжковий режим на пів року, вже на третій день після операції воїн сів у колісне крісло й виїхав у двір. Медики підбадьорювали: мовляв, якщо нога витримала, отже все буде гаразд. Шостого жовтня Іллю Дмитришина перевезли до лікарні святого Луки (Перше ТМО міста Львова), де того ж дня прооперували. “Чистили рану, видаляли м’які частини, які почали відмирати”, — розповідає Ілля Дмитришин. Та головне, що поряд уже були рідні, друзі й шестирічний син, який одразу ж обійняв тата й запевнив: “Ти сильний. Ти — супергерой!” А з часом почав возити татка в колісному кріслі.
Згодом лікарі зняли Іллі Дмитришину АЗФ і продовжили порятунок ноги. Загалом провели десять оперативних втручань. “Ілля зазнав дуже важкого поранення, внаслідок якого в стегні утворився великий дефект не лише м’яких тканин, але й кістки довжиною сім сантиметрів, — розказує Микола Будзінський, лікар ортопед-травматолог лікарні святого Луки. — Тож під час п’яти основних оперативних втручань ми заміщали цей дефект за допомогою цементного спейсеру, потім після загоєння ран провели операцію накісного остеосинтезу (фіксували кістки пластиною від коліна до верхньої третини стегна). А згодом взяли з двох крил тазу пацієнта частину кісток і разом зі штучним матеріалом транспортували на місце дефекту стегнової кістки (замість спейсера)”. Після такого складного оперативного втручання воїну заборонили ставати на ногу упродовж декількох місяців, тож він ходить, спираючись на милиці.
Попри це, недавно Ілля Дмитришин повернувся на службу в частину. А ще пройшов курси військового психолога й став надавати допомогу ветеранам у абілітаційному центрі, де свого часу навчався адаптовуватись до життя після поранення. Також воїн проходить ВЛК. “Мене спишуть зі служби, — ділиться 25-річний Ілля Дмитришин. — Не хочу бути тягарем для побратимів. Можливо, більше користі принесу, допомагаючи ветеранам. Але якщо буду потрібен, то готовий знову взяти зброю й виконувати бойові завдання”.
