Валентин Птушкін родом із міста Прилуки, що на Чернігівщині. Здобув фах електромонтажника, пройшов строкову службу. Опісля займався ремонтами помешкань, став прорабом на будмайданчиках. У першому шлюбі у Валентина народився син Артем. Та подружнє життя не склалось. Приблизно десять років тому побрався з коханою Тетяною. Коли почалось повномасштабне вторгнення, працював на будівництві в Нідерландах.
“Навесні 2022 року повернувся в Україну й одразу пішов до військкомату”, — розповідає Валентин Птушкін. Але там добровольця відправили додому. Тож знову зайнявся ремонтними роботами, аби мати змогу донатити на військо й забезпечувати сім’ю. Наприкінці серпня 2023-го Валентину прийшла повістка й він, не вагаючись, підписав контракт із ЗСУ. “Взяв відношення до 164-го прилуцького батальйону (119-та ТрО), аби воювати разом з хлопцями, яких знав, — каже мій співрозмовник. — Пройшов навчання у Франції. Став стрільцем, а потім — кулеметником”.
Під час першої ротації воїн потрапив на Авдіївський напрямок, отримав позивний “Птаха”.
Із побратимами тримав оборону в селі Бердичі. “Русня гатила по наших позиціях з усіх видів зброї, обстріли й штурми на бронетехніці не припинялись. Ми всіма силами намагались їх не пропустити, — пригадує. — Наприкінці березня 2024 року моя група відстрілювалась з напіврозбитої хати. Аж раптом прилетів снаряд, нас завалило. Спершу вибрався сам, тоді відкопав побратима, якого разом з іншим бійцем тягнули до точки евакуації майже два кілометри”. “Птаха” зазнав важкої контузії, опіків і значних забоїв обох ніг. Після лікування й реабілітації повернувся у стрій.
“На той час наш підрозділ, який зазнав чималих втрат, вивели на так зване відновлення у... Чорнобильську зону. Там рили окопи в радіоактивному піску, — з обуренням розказує Валентин Птушкін. — Згодом нас відправили в район Красногорівки (Покровський напрямок). На першій лінії будували бліндажі, робили укриття. Але там було, як на “нулі” — постійно свистіли кулі”. Надалі разом із побратимами воїн потрапив на кордон із Брянською областю РФ, а в середині серпня повернулись на Донбас — тримали позиції у районі Серебрянського лісу.
На світанку 15 жовтня група виходила до точки евакуації. Бійці не знали, що перед тим росіяни дронами дистанційно замінували цю ділянку. “Птаха” йшов першим, побратими — позаду. “Пригадую, як переступив через колоду. А далі — вибух, — каже Валентин. — Зрозумів, що все заміновано, тож впав на стежку, по якій ішов, аби не зачепити інші міни”. Він першим прийняв удар на себе, чим врятував свою групу. Пораненому вдалось трохи відповзти, тоді підбігли побратими. Спитали, де болить. “Птаха” вказав на ліву ногу, внаслідок вибуху йому відірвало стопу. Побратими наклали турнікет, через хвилин 15 приїхала евакуаційна машина.
Першу допомогу пораненому надали в стабпункті. “Ногу не відчував, а лише страшний біль”, — ділиться. Воїна транспортували у військовий госпіталь Слов’янська, де прооперували. Опісля каретою “швидкої” повезли до дніпровської лікарні імені Мечникова.
Тим часом дружина чекала на його повідомлення. “Я повернулась з нічної зміни, — розповідає Тетяна. — Пролунав дзвінок — то був командир Валіка. Сказав, що він зазнав поранення. Звісно, не стримала емоцій, розплакалась. А ввечері нарешті зателефонував чоловік. Почувши його голос, опанувала себе”. Дружина запевнила коханого, що все буде добре. І помчала в Дніпро, де Валентина вдруге прооперували, провівши реампутацію ноги.
Згодом воїна доправили в Лікарню святого Пантелеймона (Перше ТМО Львова). Хірурги знову провели реампутацію ноги на рівні 20 сантиметрів нижче коліна, аби в подальшому можна було встановити протез. Дружина весь час була поряд, допомагала, відволікала від важких думок і сильного фантомного болю. “Нерідко вдень чи вночі виникає відчуття, наче б’ють молотком по стопі, якої вже немає”, — зауважує боєць. З часом Валентин почав пересуватись у кріслі колісному, а пізніше реабілітолог навчав його ходити за допомогою милиць.
Тепер у НРЦ “Незламні” воїн займається з тренером у спортивному залі, зокрема, виконує вправи для відновлення рівноваги, м’язів ніг і преса. Готується до протезування. “Батьки намагаються не виказувати свої переживання. Хоч час до часу відчуваю, як тремтить мамин голос”, — зауважує 46-річний Валентин Птушкін. Боєць увесь час на зв’язку з побратимами, які теж його підтримують.
“Наразі для мене важливо знову відчути землю під ногами й почати ходити. А після реабілітації, якщо буде можливо, повернусь на службу”, — каже “Птаха”.
