Пані Євдокія мешкає у селі Красна. На цьогорічні уродини бабця не одягнула вишитої сорочки, хоч має їх чимало. Бо каже: у нинішній нелегкий час відзначати будь-які дати треба дуже скромно. Пообіцяла рідним: якщо доживе до нашої перемоги, то обов’язково вбере в цей день свою найкращу вишиванку.
“На жаль, так сталося у житті теточки (тітки), що її єдина дитина померла, не проживши й року, — розповідає родичка ювілярки Галина Гнатишак. — Удруге стати матір’ю вона вже не змогла”. Зате бабця Євдокія має аж 19 племінників та племінниць, бо ж народилася у великій родині. Її батько був війтом села Красна та депутатом повітових зборів у Станиславові (нині Iвано-Франківськ. — Авт.). Окрім Євдокії, у сім’ї зростали ще восьмеро дітей, вона була наймолодшою.
Донька війта закінчила аж сім класів українсько-польської школи, що на початку ХХ сторіччя для сільської дівчини було неабияким досягненням. Євдокійка добре вчилася, знала арифметику, польську та українську мови, читала шкільні й церковні книжки. Щоправда, далі кмітливицю чекала не вища наука, а домашні клопоти. Бо час був важкий та неспокійний. У 1940-ві роки загинули двоє її братів — Василь і Петро. А сама дівчина, переживши лихоліття Другої світової війни, почала допомагати українським повстанцям. За словами пані Галини, її родичка, ризикуючи своїм життям і життям великої родини, часто готувала й носила їсти упівцям. “Бо хотіла, аби на її рідній землі, в її селі не було московських зайд. Щоб не виганяли людей зі своїх хат, не мучили, не катували й не відбирали те, що українці заробляли важкою працею”, — продовжує пані Гнатишак.
Добра, щира та працьовита Євдокія у вирі буремних років знайшла собі нареченого — Федора Іванюка з Ланчина. З ним прожила 45 літ. На жаль, їхня єдина дитина померла в 1957-му. Чоловік з дружиною важко працювали в колгоспі: Євдокія гарувала на полі, а Федір — на складах. Також Іванюки утримували чималу господарку: свиней, корову, курей. Бог не дав їм власних дітей, то допомагали племінникам.
“Теточка садила й досі садить багато квітів. Каже, що так хаті і подвір’ю весело, — хвалиться родичкою пані Гнатишак. — Вміє вона й гарно співати, досі пам’ятає десятки старовинних пісень, коломийок. Замолоду тета Євдокія любила шити на машинці, вишивати сорочки, серветки, штори. Вправна й на кухні. Донині пече солоні пампушки та булочки. Солодкого бабця не любить. Найбільше смакують їй супи, банош, капусняк, картопляне пюре”.
Проживає бабця Євдокія нині сама. Встає щодня о сьомій ранку, молиться, снідає, дивиться телевізор, спілкується з рідними, сусідами. На жаль, міцним здоров’ям похвалитися вже не може, адже впродовж життя багато хворіла. Та, попри все, ще поволі порається по господарству, тримає курей. Уважно, проте з тривогою, слухає новини про війну, просить Бога берегти наших захисників та захисниць. Сторічна прикарпатка переконана, що всім українцям нині треба багато “шпарувати” (працювати) й допомагати тим, хто воює, аби назавжди вигнати московських окупантів з нашої землі.
