Понад усе Володимир Даценко любив свою родину, друзів та Україну. Заради них, не маючи жодного бойового досвіду, взяв до рук зброю й у складі диверсійно-розвідувальної групи знищував окупантів. Його посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
“З Володимиром ми познайомились багато років тому і разом розвивали волонтерську громадську організацію “Дорожній контроль Вінниця”, — розповідає Денис Клімов, товариш загиблого. — Він вів моніторинг роботи органів державної влади, поліції, не боявся висвітлювати неправомірні та корупційні дії правоохоронців. За роки журналістської та громадської діяльності не раз на нього намагалися вплинути, аби замовк, але він був дуже принциповою людиною, борцем за правду, тож далі чесно виконував свою місію”.
На своїй сторінці у соцмережі Володимир Даценко написав: “Рабів до раю не пускають”. Цей вислів, автором якого є кошовий отаман Іван Сірко, став крилатим для багатьох військових формувань. А для Володимира він був гаслом життя.
На війну Володимир Даценко зголосився добровольцем. Проте до лав захисників вдалося потрапити не одразу: спочатку чоловік пішов до міського військкомату, звідки його скерували у районний. Там відмовили, мовляв, бракує якихось документів. Тоді напряму звернувся до командування однієї з військових частин, і його таки взяли на службу.
“Володимир виконував бойові завдання на посаді оператора 2-го відділення 2-ї окремої роти спеціального призначення в/ч А4100, — каже Володимир Затайдух, найкращий друг загиблого і волонтер. — Виїжджав снайпером у складі ДРГ у різні області. Він зумів зібрати навколо себе побратимів, які завжди дослухались до його думки. До речі, мав позивний “Борода”, бо носив густу, довгу чорну бороду...”
...Того ранку солдат Даценко був у Вінниці — в офіційному відрядженні. Привіз до клініки, що неподалік центру міста, бойового побратима. У того через контузію виникли проблеми зі здоров’ям — дефект мовлення.
“Побратим пішов на МРТ, а ми з Володею зустрілися, щоб попити кави, — каже Денис Клімов. — Він сказав, що не хоче відходити далеко, бо переживає за побратима. Ми стояли спинами до Будинку офіцерів й раптом помітили ракету. Тоді пролунали вибухи. Я побіг в один бік, він — в інший. Куди саме, я не бачив, адже було дуже багато вогню й диму...
Ми втратили зв’язок, але вірили, що Володимир живий. Проте через два дні нас запросили в морг... Нашого побратима ми впізнали завдяки персню на лівій руці “Спаси і сохрани”. Його тіло сильно обгоріло, довелося провести ДНК-експертизу... До слова, військовий, якого тоді привіз товариш, уцілів”.
Володимира Даценка поховали на малій батьківщині — у селі Булаї. Від попередніх шлюбів у нього залишилось троє неповнолітніх дітей, яких він, за словами друзів, дуже любив. У скорботі — батьки, сестра і наречена, з якою Володимир хотів побратись після перемоги.
“Ми взяли під опіку Володимирових діток, знайшли благодійника, який виділив для малечі квартиру в новобудові, — додає на завершення Володимир Затайдух. — А на честь товариша даруємо тепер військовим іменні ножі з написом “Рабів до раю не пускають”. Також нещодавно передали на фронт машину з номерним знаком “1407” — день ракетного обстрілу Вінниці, який забрав життя нашого товариша і брата... Автівка допоможе помститись за його смерть”.
