32-річний Павло Волинець родом із Хмельниччини, певний час мешкав у Львові, а останні два роки разом із дружиною був жителем Генічеська на Херсонщині. 24 лютого, у перший день повномасштабного вторгнення, місто окупували. Чоловік провів 50 днів в окупації.
“24 лютого я прокинувся о 4.50 від вибухів. Обстрілювали Чонгар, це за 30 кілометрів від мого села Семихатка під Генічеськом, — роповідає Павло Волинець. — Разом з дядьком хотів виїхати з міста. Вдома поспіхом зібрав речі, вхопив двох кицьок і, поки повантажив усе в машину, почув жахливий вибух — ракета прилетіла просто на мою вулицю. Згодом я дізнався, що від вибуху загинув 17-річний хлопець — кримський татарин. До міста наближались російські танки. Вже в обід вони були головними у Генічеську. Наш мер усунувся, а колаборант Пінаєв, колишній мер і есбеушник, сказав, що переживати нема чого, він говорив з “новою владою” і все буде добре”.
Павло каже, що вже тоді зрозумів: життя в окупації неминуче. Він додає: у Генічеську орки не повторили таких жахливих сценаріїв, як у Бучі чи Бородянці, бо мали інший намір.
Український мітинг в окупованому Генічеську.
“Вони одразу хотіли, аби в Генічеську панувала росія. Для цього в період окупації була ротація — вивели солдатів, завезли росгвардію. Її завданням було встановити в Генічеську владу. Запустити тут рублі, відправити дітей у російськомовну школу і так далі”, — каже чоловік.
Хоча людей тут не стріляли, список “неугодних” у рашистів є, каже Павло. Його, вочевидь, склали місцеві колаборанти, особливо з представників партії ОПЗЖ.
“У місті всюди стояли блокпости і постійно перевіряли документи. Звіряли — якщо бачили, що ти в списку, то могли забрати. Знаю, що активістів забирали кудись на декілька годин, чи й добу, били, вивідували інформацію. Особливо ненависно шукали бійців “Правого сектору”, — додає Павло.
Активістів забирали кудись на декілька годин, чи й добу, били, вивідували інформацію. Особливо ненависно шукали бійців “Правого сектору”.
Чоловік каже: щодня думав, як виїхати з міста. “Коли почали оголошувати про гуманітарні коридори, ми зважились вибратись звідти, — каже Павло. — У моїй автівці їхали родичі, в тому числі 11-річний хлопчик. Перед виїздом я видалив усі фото з телефону, бо часто в мирних мешканців мобільні перевіряли.
Спершу ми рушили в бік Василівки, але там нас розвернули, і довелось робити “гак” у 300 кілометрів. У дорогу купив блок сигарет — російський “Космос”. На блокпостах роздав його весь, бо майже всюди питали: “Єсть сігарєтка?” Одному орку дав 200 гривень, бо сказав, що інакше не пустить. Якийсь п’яний солдат вимагав у мене устілки, бо тоді був сильний дощ, у нього намокло взуття. А на одному блокпосту рашист подивився на мене та 11-річного хлопця у моїй машині й сказав: “Скоро ти і ти — всє будєм защіщать совєтскій союз”.
Далі був український блокпост. “Я боявся казати “Слава Україні”, бо не міг повірити, що вже все, я — на своїй землі, — пригадує чоловік. — Аж коли добрались до Оріхового, і там побачив стелу з написом “рускій корабль, іді на...”, тоді в прямому сенсі, вперше за 50 днів, став глибоко дихати. Повітря української землі — прекрасне”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як у Львові в час війни планують будівництво Льодової арени
