“Усі вони для нас з чоловіком рідні! Моє серце болить за кожну дитину однаково”, — зауважує Наталія Анатоліївна, мама-вихователька.
Перша прийомна дитина в подружжя Кутузових з’явилася у 2015 році. На той час вони вже мали двох рідних дітей. “Однокласниця нашої доньки втратила тітку-опікунку. Інших родичів не було, дівчинку планували відправити в інтернат, — розповідає 49-річна Наталя Кутузова. — Я порадилася з чоловіком, і в нашій родині з’явилася Настя. Сьогодні їй вже 23”.
Після закінчення школи діти поїхали навчатися до Харкова, і для пані Наталі розпочався складний період у житті.
“Чоловік постійно працював, а мене скоротили з улюбленої роботи, велику частину життя я пропрацювала бухгалтеркою, — пояснює жінка. — У мене почалася депресія. Діти порадилися з батьком і запропонували мені взяти на виховання ще одну дівчинку. А за нею до нас прийшли два її братики. Так у нас одразу з’явилось трійко дітей: Вероніка, Роман та Владислав. Тепер їм одинадцять, дев’ять та вісім років”. Лише згодом подружжя з’ясувало, що в усіх трьох діток ФАСП — фетальний алкогольний спектр порушень.
“Я й не знала тоді, що це таке, лікарі теж розводили руками. Але нині ми з усім справляємося, — каже мама-вихователька. — Ще до повномасштабної війни в нашу родину прилаштували 18-річну Крістіну. Коли вона була в 11 класі, померла її мама. Тепер Крістіна навчається на юридичному факультеті. Пізніше в нас з’явилася Вікторія з молодшою сестричкою Ізабеллою. Їм 16 і 5 років. Батьки зовсім не займалися ними, зловживали спиртним. У Вікторії — розумова відсталість, а Белла народилася з мікроцефалією”.
Наталя усіляко намагалася покращити здоров’я діток, навіть здобула спеціальну другу освіту — олігофренопедагогіку. “Я хотіла знати, як вони сприймають світ, як знайти до них правильний підхід, — пояснює мама-вихователька. — Навчання дуже допомогло мені”.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, у рідному селищі Близнюки Лозівського району, що на Харківщині, стало неспокійно. Тож Наталя з чоловіком зібрали речі, посадили всіх дітей у машину й подалися шукати безпечніше місце. Так родина переїхала у село Чабанівка на Закарпатті.
“Тут нам дуже подобається. У місцевій школі підхід до діток індивідуальний, вчителі вміють зацікавити до навчання кожного, — каже пані Наталя. — Спершу ми планували побути на Закарпатті лише до травня 2022-го, потім — до осені, але... Наш будинок на Харківщині вже непридатний для життя. Через обстріли він весь у тріщинах, залитий водою”.
Хоч Кутузовим довелося пережити непрості часи, в родині панує любов, злагода й дисципліна.
“Якщо обід, то для всіх, вечеря — теж. О 21.00 всі діти у своїх ліжечках, — мовить Наталя. — Субота в нас день прибирання. Спершу діти не хотіли це робити, але швидко зрозуміли: не поприбирав чи не вивчив уроки, з планшетом можна до мене не підходити — не увімкну. У нашій сім’ї повна демократія, але правила ніхто не скасовував. Вважаю, що дитина повинна знати, що таке дисципліна, але при цьому не можна бути диктатором.
Після уроків дівчата допомагають мені на кухні — роблять салат або ж виконують іншу дрібну роботу. Родина чимала, тож готуємо багато. На раз варю велику пачку макаронів або ж п’ять літрів борщу”.
Родина Кутузових нерідко влаштовує читальні вечори: збираються всі разом і за чергою читають одну книжку.
“Наприклад, сторінку читаю я, сторінку Віра, Рома і так далі. Таким чином удосконалюємо техніку читання, обговорюємо будь-який незрозумілий момент у тексті, а головне — проводимо час разом, — пояснює співрозмовниця. — А ще наші діти дуже люблять настільні ігри, стрибки на батуті, катання на самокатах, велосипеді. Вони у нас активні й веселі. Чоловік Леонід, йому 47 років, допомагає по господарству, возить дітей до школи, на гуртки, змагання. Про що мріють наші дітки? Влад хоче стати вчителем математики, а Рома — класним керівником. А ще він мріє навчитися плавати. Віка планує після 9 класу вчитися на кухарку. Крістіна, крім юриспруденції, хоче вивчати психологію. Вероніка? Їй аби погуляти, побігати й щоб не змушували вчити табличку множення. Та найважливіша мрія у всіх одна — щоб якнайшвидше закінчилася війна”.
Ольга Фленько, що опікується дитбудинком сімейного типу, позитивно відгукується про Кутузових. “Ця родина просто неймовірна! Батьки — великі молодці, дбають про дітей, — запевняє вона. — Ну а пані Наталя взагалі енерджайзер, влаштувала дітей на різноманітні гуртки. Ось нещодавно старші виграли конкурс з робототехніки. Мама-вихователька постійно шукає грантові програми, зокрема ті, які допоможуть покращити здоров’я підопічних. От тепер вона виграла грант на надання психоемоційної реабілітації для дітей. Щоправда, є одна проблема, перед якою постала родина. Власник будинку, який орендують Кутузови, попросив їх виїхати з помешкання до кінця травня. Син господаря одружується й планує робити в оселі ремонт. Для того, щоб наша область виділила житло для будинку сімейного типу, родина має тут стояти на обліку. Якщо їх зареєструють на Закарпатті, то вони втратять право на будинок на Харківщині. Намагаємося вирішити цю проблему. Адже повертатися додому їм наразі дуже небезпечно”.