Олександр жив у селищі Борівське, що під Сєвєродонецьком Луганської області. Окупанти застрелили його в рідному домі. Друзі переконані: вороги йшли його вбивати цілеспрямовано. “Знали, що тут живе бандерівець. Санича вбили за любов до України”, — кажуть вони.
Олександр народився у Сєвєродонецьку. Приблизно 20 років тому внаслідок нещасного випадку на лісопильні, де він працював, втратив праву руку й ліву ногу. З початком російської агресії на Донбасі разом з дружиною став волонтерити: возив на передову овочі з власного городу, займався збором необхідних речей.
У липні 2014 року Олександр і Вікторія помилково заїхали на ворожий блокпост. Потрапили в полон, де провели 98 днів “на підвалі”. Сиділи в темряві, зазнавали знущань. Їх випустили по обміну. Невдовзі після звільнення Олександр вирішив переїхати на Житомирщину й реалізувати свою давню мрію — створити козячу ферму.
“Спільно з місцевим підприємцем Олександр створив козячу ферму “Сири Санича”. Санич відповідав за випас кіз, збір молока, виготовлення сиру. А його партнер займався менеджерською частиною, фінансуванням тощо, — каже Олександр Хоменко, журналіст та фотограф, добрий друг загиблого. — Але згодом Санич із партнером посварились, розділили стадо. Санич забрав кіз і поїхав у Жашків, що на Черкащині. А потім повернувся у рідне селище на Луганщині”.
Олександр продовжив волонтерити, захопився мандрами. Із дружиною розлучився.
“Я познайомилась із Олександром у вересні 2021-го, коли він приїхав у Коропець — селище в Чортківському районі Тернопільської області, мандруючи по Дністру на плоті. Відбився від групи і планував перейти річку пішки. Побачила його з рюкзаком, на протезі. Запитала, чи потрібна допомога, — розповідає
33-річна Світлана Дрозд, заступниця голови Коропецької селищної ради. — Розговорились. Він розповідав про війну, українських воїнів, любов до України. Видався мені сучасним Сковородою”.
“А ще Олександр Кононов воював на інформаційному фронті. “Ходив” по ватних групах у соцмережах. Намагався доносити людям правду, переконував бути справжніми українцями, залишатись на боці ЗСУ”, — каже Світлана.
Олександр планував евакуюватися у Західну Україну або у Варшаву, кажуть друзі. У столиці Польщі живе його донька, яка у лютому стала мамою.
“Востаннє ми говорили 26 лютого. Голос Санича був дуже бадьорим, — каже Олександр Хоменко. — Він знав, що в його селищі є люди, які здали б його ворогам. Потрібно було мати неабияку мужність, аби зберігати чітку проукраїнську позицію у середовищі, де він жив”.
“Олександр вражав своєю відданістю, жертовністю, готовністю служити. Мав вигляд справжнього українського козака. Попри все, він продовжував боротись. Саме ця сила духу й лякала окупантів. Через те вони вбили його”, — додає Світлана.
Поховали Олександра, як повідомляє його товариш, режисер та письменник Руслан Горовий, у рідному селищі на Луганщині.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як живуть і на що мають право солдати росії в Україні
