Личаківський цвинтар, один із найстаріших в Європі, є меморіалом в тому числі для полеглих борців за свободу України. Тут спочивають воїни УГА, УПА, політв’язні, репресовані, а також герої, які загинули у російсько-українській війні. З 24 лютого на Личакові з’явилися десятки нових могил. Тут поховано і мого друга, журналіста газети “Експрес”, десантника Віктора Дудара, який героїчно загинув на Миколаївщині. Навідавшись до його могили, я також поспілкувалась з родичами інших полеглих бійців. Їхні історії вражають до болю в серці.
...Тишу порушують краплі дощу, які гучно розбиваються об парасолі. Попри негоду, на Личаківському кладовищі й на Марсовому полі, що прилягає до цвинтаря і де також ховають загиблих воїнів, людно. Над дерев’яними хрестами розвіваються синьо-жовті та червоно-чорні прапори. Сотні запалених лампадок, вогники яких, здається, тут не гаснуть ніколи...
Пані Ольга прийшла сьогодні замінити портрети на могилі свого чоловіка, адже попередні намочив дощ. Читаю табличку на хресті — Михайло Гамкало. “Мій чоловік був командиром механізованого взводу 63-ї окремої механізованої бригади. Мав позивний “Доцент”, — розповідає жінка, обережно вставляючи нові світлини в рамки. — Він був учений-грунтознавець, кандидат географічних наук, 20 років викладав в університеті імені Франка, а також в інших вишах. Написав понад 70 наукових праць. Працював над докторською дисертацією...”
Михайло й Ольга були разом 16 років. У них двоє дітей — 15-літній Остап і 8-річна Марічка. 24 лютого 45-річний чоловік відвіз сім’ю до батьків, а сам пішов у військкомат — попри те, що, як викладач, мав броню (тобто міг не служити).
“Михайло одразу підписав контракт на рік, — каже Ольга. — Казав, що відчуває обов’язок, мусить захищати свою країну, своїх дітей. Він був вихований у патріотичному дусі, серед його родичів були упівці, цілі покоління Михайлової родини боролися з москалями”.
Михайло Гамкало загинув від важких поранень, яких зазнав під час ворожого артилерійського і мінометного обстрілів у селі Благодатному на Миколаївщині.
Я прощаюся з пані Ольгою і йду далі. Бачу на одній з могил шоколадні батончики, на іншій — склянку оковитої, трохи далі — паперові скляночки з кавою, сигарети, кока-колу. Рідні приносять до могил воїнів усе, що ті любили за життя.
Неподалік жінка витирає портрет від крапель дощу. “Це мій чоловік — сержант Сергій Турпетко, — каже 56-річна Анжела Гайвас. — Я зазвичай приходжу на його могилу у вихідні, але сьогодні — мій день народження. А з ким же мені святкувати, як не зі своїм Сергійком?” — жінка не стримує сліз. Міцно обіймаю її, і ми продовжуємо розмову.
Пані Анжела каже, що її коханий був художником-скульптором. Народився в Лисичанську, згодом переїхав з батьками в Ялту. Та в 2014-му перебрався до Львова. Тут записався у лави добровольців. Воював на Донеччині, пройшов Дебальцеве. Був контужений.
Жінка познайомилась із Сергієм у Києві в 2015 році. Вони планували розписатись, але так і не встигли. Сергій Турпетко загинув 7 травня біля міста Золотого на Луганщині.
“Знаєте, на похороні труну не відкривали, — ділиться жінка. — І я досі думаю: може, це якась помилка? Може, там лежить не він?..”
...Знайомлюся з жінкою, одягненою в чорне. 75-річна Ольга Тимків прийшла провідати онука, який загинув у 26-ть. Вона запалює свічки і ставить у лампадки.
“Горе яке! Це ж він мав мене ховати, а не я його, — зі сльозами на очах мовить пенсіонерка. — Назаркові ще б жити й жити. У нього залишилася маленька донечка, їй всього п’ять місяців. Тільки раз встиг її побачити... Він був дуже добрий онук. Завжди провідував, приносив щось солоденьке... А тепер я йому приношу гостинці”. Бабуся виймає із сумки цукерку і кладе на могилу...
Біля поховання солдата Юрія Буляка стоїть його дружина — Марія. “Моє сонечко, — дивиться жінка на портрет героя. — Боже, як же важко...”
У 2014-му Юрій брав участь в АТО. Пізніше працював в охоронних структурах. Після повномасштабного вторгнення його призвали одним із перших. Чоловік із дружиною виховував п’ятьох доньок (дві з них — спільні).
“На прощання пообіцяв, що повернеться, що все буде добре і що все буде Україна, — каже Марія. — Думала якось забрати його звідти, у нас же стільки дітей, але він і слухати не хотів. “Сонечко, тут такі діти, як наші. Їх вбивали, ґвалтували, розривали, я не можу повернутись додому! Я буду тут до останнього подиху”. Так і сталося...”
● Марія каже, що приходить до могили коханого щонайменше тричі на тиждень. Фото авторки.
Юрій загинув у селищі Спірне, що в Бахмутському районі, 12 липня. Напередодні загибелі писав донькам, що дуже любить їх, і просив берегти маму...
Марія на прощання підходить до хреста, цілує фото чоловіка: “Бувай, коханий”.
...Біля могили старшого солдата Юрія Олійника стоїть його мати. Вона приходить на кладовище майже щодня. Юрко був телеоператором. Раніше воював у зоні АТО. З початком великої війни одразу приєднався до ЗСУ. Загинув у бою біля Попасної.
“Минуло пів року, але легше не стає анітрішечки, — признається пані Любов. — 24 лютого подзвонив мені, сказав: “Не плачте, моліться, я вже в дорозі на полігон...”
Пані Любов каже, що у місці, де ми перебуваємо, дуже багато горя. “Ось погляньте на ту могилу — бачите, як багато квітів? Це мама носить своєму загиблому синові. Вона залишилась сама: чоловіка раніше поховала, — каже жінка. — А он там далі — могила молодого солдата, до нього приходить маленька донечка, тільки починає говорити. Показує татові свою ляльку...”
...Провідати свого сина, 41-річного старшого сержанта Андрія Шуфрина, прийшла пані Анна. Каже, що навідується сюди через день.
“Андрій пішов служити ще у 2014-му. Не міг залишатись удома, бо казав: “Хто, як не ми?” — ділиться 62-літня жінка. — Служив у 80-ці. Він був такий добрий, піклувався про всіх...”
Андрій Шуфрин загинув 9 травня в районі села Золотарівка, що на Луганщині. “Коли донька прийшла повідомити про його загибель, я тільки глянула на неї й одразу все зрозуміла”, — каже жінка.
Попри все, вона старається триматись. “Ми мусимо жити далі й робити все, аби наближати нашу перемогу. Не може так бути, щоб стільки людей загинуло даремно!” — каже пані Анна.
Ні, недаремно. Вони загинули за нашу свободу. За наше майбутнє. За нашу Україну. Ми про це не забудемо ніколи.
...Покидаю Личаківський цвинтар. Біля крайньої могили в останньому ряді бачу залишки свіжої землі. Нещодавно тут поховали ще одного полеглого воїна. Найбільше хочу, щоб нові могили на кладовищі більше не з’являлися.
