“З міста, що ракетами розтрощене, До усього світу прокричу: Цього року у Неділю Прощену Я, здається, не усіх прощу!” — ці рядки написав Олександр Ірванець під час перебування в окупованому російськими військами Ірпені.
“Від початку війни ми жодного разу не спускалися в укриття, бо були біля 91-річної мами моєї дружини Оксани, — розповідає Олександр Ірванець. — Вона вже 12 років не виходить з квартири, тому ми залишалися поряд з нею, коли над нами літало, стріляло та вибухало. Особливо було чутно, коли наші захисники гатили по аеродрому в Гостомелю, де засіли ці кляті кацапські орки. Так ми провели майже два тижні. В останні дні перед евакуацією зникла електрика, не було інтернету, павербанки розрядилися...”
На евакуацію поет із сім’єю зважився восьмого березня. “Напередодні неподалік нашого дому велися бої. У приватний магазинчик влучив осколок — і розвалив будівлю вщент. Це нас добряче налякало, тож ми вирішили їхати, — каже чоловік. — Взяли із собою документи, зовсім трохи одягу і кота Басьо. Разом з дружиною я звів її маму Любов Сергіївну на перший поверх, за нами під’їхало авто і завезло до однієї з церков в Ірпені. Там ми пересіли в іншу машину, яка довезла нас аж під міст у Романівці. Там ведуть сходи вниз, а далі — бурхлива річка, яка піднялась, і на ній підірвані дамби. Ми перейшли по дерев’яній кладці, перевели маму Оксани”.
На другому боці річки людей чекали волонтери. “Вони взяли Любов Сергіївну на ноші, поклали у швидку допомогу і повезли до лікарні, — розповідає Олександр Ірванець. — А нас окремо вивезли. Спершу ми жили у друзів, їхніх родичів. А опісля акторка Римма Зюбіна запропонувала нам квартиру свого сина на Подолі. Тож ми поки що тут...”
Олександр Ірванець каже, що, попри зміну локації, страх нікуди не зник. “Не те щоб я тремтів від страху, але ця внутрішня нашорошеність є постійно, — каже він. — Утім те, що ми переможемо, не підлягає жодному сумніву. Наша держава буде щаслива, прекрасна і сильна”.
“НЕБО БУЛО ЧЕРВОНЕ...”
Своєю родинною історією ділиться і дружина композитора Ігоря Поклада Світлана. Їм вдалося врятуватися з Ворзелю. “Коли будували будинок у 70-х роках, мій чоловік зробив у ньому величезний бетонний підвал майже на сто метрів. Саме він нас врятував, — розповідає вона. — У перші дні війни ми просто спускалися туди з нашими сусідами та кумами під час повітряної тривоги. Потім забрали ще маму, яка жила поруч...
Коли почалися бойові дії в Гостомелі, за п’ять-сім кілометрів від нас, ми зрозуміли, що це надовго. Почали облаштовувати підвал: позносили туди всі наші теплі речі, ковдри, стіл і стільці. Згодом зникли вода, світло, газ, інтернет та зв’язок. Ми опинилися в облозі”.
Жінка каже, що тоді почалися обстріли — майже 24/7. “Були лише маленькі паузи — по годині-дві — коли окупанти перезаряджали зброю, — каже Світлана Поклад. — Цей час ми використовували, щоб щось приготувати на вогнищі надворі. Було дуже страшно та небезпечно... Запас продуктів та води закінчувався. На щастя, випав сніг — і нам вдалося натопити бодай трохи води”.
Одного разу сім’я вийшла з підвалу ввечері — “зловити” мобільний зв’язок. “Ми побачили небо, якого ніколи в житті не бачив ніхто з нас, — воно було червоне! Це тоді зайшли кадирівці в Микуличі й палили все довкруг, — згадує жінка. — Потім заїхала до нас російська техніка. Вони розстрілювали все, що рухалося. Щоразу, коли було чути постріли, ми розуміли, що когось уже немає серед живих... Ми молилися та благали Бога не лише за своє життя, а й за те, аби окупанти були вбиті”.
Вони розстрілювали все, що рухалося. Щоразу, коли було чути постріли, ми розуміли, що когось уже немає серед живих...
Коли з’явився евакуаційний коридор, подружжя Покладів відправило кумів, сина з невісткою і дітьми. Наступного дня поїхала решта людей, які жили з ними у бомбосховищі. “Залишилися ми втрьох: я, чоловік і мама, — згадує Світлана Поклад. — Я вийшла з укриття, сіла в кухні і молилася: якщо нас має вбити, то хай це станеться одразу... Та раптом за нами приїхав волонтер Костя! Я була в шоці. Добре, що вже були складені речі, документи. Ми перехрестили дім і поїхали”.
Жінка називає Костю їхнім ангелом-охоронцем. “Хлопець шукав нас по всьому Ворзелю, — згадує дружина Ігоря Поклада. — Він і далі вивозив людей. Будинок Кості в Бучі розбомбили, хлопець живе у київського пенсіонера, син якого загинув під Вишгородом у перші дні війни. Щоб якось віддячити Кості, я оголосила у своєму фейсбуці збір коштів для нього”.
Світлана Поклад каже, що вже всі у безпеці та мають все потрібне. “Молитимуся за всю Україну. Якщо ми вистояли в цьому пеклі, то перемога буде наша! — вірить вона. — Російська армія — це таргани, які всі до одного загинуть. А наші ЗСУ — це боги війни, і дай Боже, щоб кожен з них вистояв! Слава Україні та нашим ЗСУ!”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, коли наша держава розірве дипломатичні відносини з Білоруссю
