Василь Дорошенко народився на Івано-Франківщині. Був активним пластуном. Щоб взяти участь у Революції Гідності, покинув навчання в Польщі. Коли почалася повномасштабна війна, спершу волонтерив, а потім пішов на фронт. Воїн загинув під Бахмутом — у його машину влучив снаряд.
“Василь якийсь час сумнівався, чи йти на війну, бо не мав бойового досвіду. А потім сказав: “Хіба це не обов’язок чоловіка — захищати країну і рідних?” — розповідає Наталя Снітинська, Василева дівчина. — Вже на фронті розмірковував, що не розуміє людей, які ходять до церкви і яких Бог вчить не боятися, а вони бояться”.
Василь пішов на війну після обстрілу вокзалу в Краматорську 8 квітня (тоді загинула 61 особа. — Авт.). Спершу був у рядах 45-ї окремої артилерійської бригади, служив на Житомирщині. Але мріяв про “Азов”. Згодом перевівся до 3-ї штурмової бригади, сформованої з “азовців”. Був водієм броньованої машини: возив побратимів на штурм, забирав з поля бою поранених.
“Я знав Василя у цивільному житті. І побачив його іншим на війні — дуже рішучим і безкомпромісним, — згадує побратим Героя Віталій Федорінін. — Перед боєм усі завжди хвилювалися, накручували себе. А він — ніколи. Може, через те, що дуже вірив у Всевишнього. Казав так: “Якщо Бог дасть, то виживу”.
Наталя Снітинська розповідає, що Василь був променем світла не лише для побратимів, а й для близьких і друзів.
“Він казав: “Навіть якщо я помру, не зневірюйтеся у силі молитви”, — каже Наталя. — На фронті бачив жахливі речі, але навіть після всього давав нам, цивільним, стільки сили і енергії, що ми розуміли — не маємо права опускати руки, нарікати”.
Василь Дорошенко мріяв стати письменником. Він багато читав навіть на війні, за що побратими називали його “мандрівним філософом”. “Василь розумів, що не можна цілковито забувати про свої мрії й мирне життя і жити лише війною. Бо потім буде важко у це мирне життя повернутися, — додає Віталій. — Тож на фронті Василь вчив англійську з викладачкою онлайн”. А ще — мріяв про свою сім’ю.
“Під час нашої останньої розмови Василь признався, що я йому подобаюся, — каже Наталя. — І насамкінець лагідно попросив: “Нато, не відпускай мене. Чуєш? Після бою я обов’язково повернусь...”
Василь Дорошенко загинув 13 серпня біля Бахмуту. В його машину влучив снаряд. Захисника поховали у рідному селі Тязів, що на Прикарпатті.