Андрія Мошуру із селища Перегінське, що на Прикарпатті, мобілізували у жовтні минулого року. Він служив солдатом-навідником 1-го аеромобільного батальйону. На жаль, недовго. Боєць загинув на початку грудня на Луганщині.
До війни Андрія знали у рідному селищі як талановитого різьбяра, столяра, члена церковного братства. “А ще він був чуйний, щирий, добрий, приязний до всіх”, — кажуть про нього рідні та знайомі.
Андрій народився у багатодітній сім’ї — мав п’ять сестер і трьох братів. Як найстарший, дбав та піклувався про всіх. Заледве він навчився ходити, як почимчикував у столярну майстерню дідуся Петра. Там міг сидіти годинами і зачаровано спостерігати за роботою досвідченого столяра. А в сім років уже і сам брався майструвати з дерева.
Після закінчення дев’ятого класу юнак вирішив здобувати практичні навички столярства. І не в професійному училищі, а в майстра. Його дідусь на той час уже помер і не встиг передати онукові всі тонкощі ремесла. У майстра Андрій навчався та працював цілий рік. “Майже всі його друзі та ровесники їздили на заробітки за кордон, а брат не їхав, казав, що хоче заробляти лише вдома, дбати про родину та допомагати у храмі, — розповідає Лідія Стурко, сестра Героя. — Андрій був дуже побожний, з чотирьох років ходив до церкви. А коли став столяром, почав допомагати порядкувати у храмі”.
Разом з односельцями Андрій Мошура зробив для місцевої церкви огорожу, двері, полички, тумбочки, Різдвяну шопку, підставку під Євангеліє. Допомагав і у відбудові Святоандріївського скиту студитського монастиря УГКЦ в урочищі Лужки на Рожнятівщині, за що його відзначили спеціальною грамотою.
Коли почалася велика війна, Андрій сказав рідним, що піде захищати рідну землю. Мовляв, інакше й бути не може. 4 жовтня 2022 року йому вручили повістку. Поїхав до військкомату, пройшов медкомісію, а перед виїздом взяв благословення у священника.
Спершу боєць проходив навчання на Житомирщині. А далі — передова. 3 грудня Андрій Мошура написав рідним, що заступає на бойове чергування. Це було його останнє повідомлення. Наступного дня воїн загинув у селі Білогорівка, що на Луганщині. Рідні не знали про це. “Коли тиждень не було зв’язку з Андрієм, ми пішли в селищну раду, просили, аби зв’язалися з його частиною, переживали, — із сумом мовить Лідія Стурко. — А згодом нам повідомили із селищної ради страшну звістку”. Поховали Андрія Мошуру в рідному Перегінському. На церемонії прощання з воїном було більше десяти священників. Бійця посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. А на приміщенні школи, де вчився Герой, відкрили пам’ятну дошку.
“Андрій — хрещений батько моєї донечки. Не можу повірити в те, що братик не відчинить дверей, не усміхнеться, не запропонує допомоги. А допомагав він завжди і всім. Навіть важко уявити, що в наш час людина могла бути такою доброю і безкорисливою”, — каже Лідія Стурко.
