Після закінчення школи у Кривому Розі Володимира Примаченка призвали на строкову службу, він потрапив на війну в Афганістані. Повернувшись, вступив до одного з вишів у Херсоні на інженерну спеціальність, бо з дитинства захоплювався радіоелектронікою...
— Тоді й познайомився з 17-річною Оленою, з якою невдовзі побрався. “Вже тоді я була вражена, з якою неймовірною повагою Володя ставився до всіх людей, — каже пані Олена. — Своє життя він присвятив допомозі іншим”.
У 2013 році Володимир Примаченко був учасником Революції Гідності, опісля ж займався волонтерством для військових. Згодом приєднався до лав батальйону “Айдар”, дружині про це не сказав.
“Я відчувала, що він поїхав на війну, просто чекала, коли сам про це розкаже, — ділиться пані Олена. — І весь час молилась за нього”. Одного дня її душу охопила важка тривога. “Ходила по дому й місця собі не знаходила”, — згадує.
Лише згодом пані Олена дізналась про події на фронті того дня. “Військові, в тому числі Володя, вирушили розблоковувати Луганський аеропорт, аби вивезти звідти поранених, — розповідає. — Але на території села Георгіївка танк, на якому їхав Володя, підірвався на керованому фугасі. У чоловіка по всьому тілу були осколки”...
Та через пів року після поранення боєць із позивним “Херсон” на милицях знову поїхав на Схід, цього разу — у справах. “На війну він пішов добровольцем, тож потрібно було багато чого зробити, щоб здобути статус учасника бойових дій, — каже дружина. — Заразом допоміг побратимам вирішити це питання. Згодом стали звертатись інші бійці, він нікому не відмовляв”. Зрештою Володимирові Примаченку запропонували роботу в Державній службі у справах ветеранів, потім — у Мінветеранів.
Останніми роками більшу частину свого часу чоловік приділяв роботі. “Часто телефонували родичі бійців, які повернулись з війни з важким посттравматичним синдромом, — згадує пані Олена. — Володя казав цим бійцям: “Брате, ти мені віриш?” А тоді влаштовував на лікування у клініку. Потім їхні рідні дзвонили й дякували”.
Володя казав цим бійцям: “Брате, ти мені віриш?” А тоді влаштовував на лікування у клініку. Потім їхні рідні дзвонили й дякували.
А ще він був генератором ідей, зокрема, завдяки його ініціативі в Україні запроваджено День пам’яті кіборгів. Також він став співзасновником щорічного забігу “Шаную воїнів, біжу за героїв України”, де й сам брав участь. Крім того, опікувався дітьми загиблих воїнів, організовував для них відпочинок за кордоном.
...24 лютого о п’ятій ранку “Херсону” подзвонив побратим. “Збирайся, ви виїжджаєте”, — опісля наказав він дружині, а сам вдягнув військову форму й взяв армійський наплічник. Коли вже пані Олена з молодшим сином їхала до знайомих у Польщу, пішов до військкомату. Там йому відмовили — через другу групу інвалідності, яку призначили після поранення. Та це “Херсона” не зупинило, пішов у ТрО...
Одного ранку пані Олені зателефонував побратим чоловіка: “Сонечко, тримайся”. “Більше нічого не пам’ятаю”, — ділиться жінка. Їй викликали “швидку”... Лише зі свідоцтва про смерть вона дізналася, що чоловік загинув у Бахмуті.
Тепер пані Олена разом із синами — 17-річним Ярославом та 35-річним Андрієм — живе у столиці. “Володимир був найкращий батько. Їздив із синами на велосипеді, грав у футбол, сплавлявся на байдарках, бавився в комп’ютерні ігри, — усміхається жінка. — Я більше таких людей не зустрічала, які б цілковито віддавали себе іншим”.
