У лютому цього року Тарас Харук закінчив інтернатуру й одразу вирушив виконувати обов’язки начальника медслужби 2-го батальйону медичної роти 14-ї окремої механізованої бригади. Був у Дружківці, а потім передислокувався на околиці Харкова...
Тарас Харук народився у Нововолинську. Його батько — професор історії, тож цей предмет школяр знав дуже добре. А ще — любив біологію і хімію.
З шостого класу казав усім, що хоче стати хірургом. Тож після закінчення школи — із золотою медаллю — вступив до Національного медичного університету імені Данила Галицького.
“Він був гордістю нашої сім’ї: дуже добре склав ЗНО, навчався на бюджеті, працював над втіленням своєї мрії — стати хірургом. Я не бачила більше людей, які б настільки вперто й завзято йшли до мети”, — каже Дарина Харук, молодша сестра.
Після отримання диплома Тарас вирушив на інтернатуру до столичної Військової медичної академії. Там здобував спеціалізацію військового хірурга. Його навчання мало тривати ще декілька місяців, але через повномасштабне вторгнення освіту він здобував у пришвидшеному режимі — й одразу вирушив на службу.
“Спочатку нам щастило чути Тараса щодня. Він ділився новинами. А в останній місяць ми часто отримували короткі повідомлення: “Привіт. Живий”, або аудіозаписи. Він був настільки зайнятий, що просто не вистачало часу спілкуватися”, — каже Дарина.
В останній місяць ми часто отримували короткі повідомлення: “Привіт. Живий”, або аудіозаписи.
30 серпня Тарас привіз поранених у шпиталь та разом з колегою відійшов, щоб випити кави й перепочити. У цей момент розпочався обстріл, від якого 26-річний хлопець і загинув...
“5 вересня у Тараса мав би бути день народження. І щороку в нас була традиція — телефонувати одне одному на уродини й казати: “Алло, вас турбують з Пенсійного фонду”. Так ми жартували, що наступає старість...” — згадує сестра.
Окрім неймовірного почуття гумору, Тарас дуже любив музику. На свою першу гітару заробив сам у шостому класі. А вже в старшому віці полюбляв збиратися з друзями на нововолинських териконах, грати на інструменті й виконувати пісні.
“У школі був період, коли ледь не кожен купував собі “семиструнку” і починав на ній “бринькати”. Проте Тарас був єдиним, хто досконало навчився грати на гітарі й завжди мав її з собою, — ділиться спогадами однокласниця Марія Жук. — Усі кажуть, що там, де був Тарас, завжди звучала хороша музика”.
Найбільше ж йому подобався класичний рок. “Коли брат кудись мене підвозив на авто, ми любили голосно увімкнути хіт Have You Ever Seen The Rain? американського гурту й співати. Вона ж лунала, коли ми проводжали Тараса в останню дорогу, — каже Дарина Харук. — Частина його серця належала медицині, а інша — музиці. Тому в труну поклали гітару, аби струни, до яких він так любив торкатися, завжди були з ним...”
