5-річний Гриць Леонтьєв залишився сиротою після масованого ракетного удару 10 жовтня. Тоді в центрі Києва загинула його мама Оксана, яка працювала гематологинею у “Охматдиті”. За рік до того не стало тата хлопчика. Знайомі та друзі родини вирішили підтримати хлопчика та розпочали збір коштів. Їх виявилось стільки, що вистачило на купівлю квартири для дитини!
“10 жовтня Оксана відвезла Гриця у садочок та попередила колег, що через повітряну тривогу запізниться, — розповідає однокурсник загиблої Антон Резніков. — І це було її останнє повідомлення...
На розі вулиці Володимирської та бульвару Тараса Шевченка її машина потрапила в епіцентр вибуху та згоріла. Ця страшна подія викликала в мене таке відчуття шаленої несправедливості! Я вирішив, що потрібно зробити все, аби хоча б якось підтримати хлопчика”.
Антон Резніков розпочав збір коштів, його підтримала спільнота однокурсників.
“Не повірите, але майже кожної хвилини надходили кошти — хтось перераховував 5 гривень, хтось — 100, а були “донати” і по 10 тисяч. Загалом ми зібрали 975 тисяч гривень і приблизно 4000 доларів”, — розповідає Антон.
Колеги та друзі загиблої лікарки довго думали над тим, як краще розпорядитись коштами.
“У спільноті однокурсників ми провели голосування і вирішили придбати квартиру, яку оформили на сина Оксани. Так, власне житло не замінить Григорію батьків, але дасть стабільне майбутнє”, — додає Антон Резніков.
Нині у новому помешканні хлопчик живе з дідусем та бабусею, які й стануть його опікунами. За їхніми словами, Григорій часто згадує маму...
“Лише за п’ять днів до трагедії Грицько відсвяткував день народження, — каже дідусь хлопчика, Григорій Леотьєв. — Ми сказали хлопчикові, що тепер мама охоронятиме його з небес. Григорій попросив завезти його на місце, де все сталось. Дізнавшись, що машина згоріла, він спитав: “Моя мама теж згоріла?” Це було нестерпно важко чути... Я був змушений відповісти, що ні, що автомобіль — у ремонті. Тому онук активно цікавиться, коли машину повернуть... Думає, що, можливо, разом з нею і мама повернеться...
Григорій, буває, каже нам, що війна закінчиться, Україна переможе і він знову побачить маму. Дитина ще не розуміє поняття слова “назавжди”.
У онука з’явився страх самотності. Він постійно питає, чи ми не покинемо його. Тож працюємо із психологами. Тим часом намагаємося завантажити Григорія цікавим дозвіллям: онук малює, грає у футбол, ходить у садочок...”
Дідусь каже, що допомога небайдужих українців зворушила його до сліз. Він безмежно вдячний усім за допомогу.
