Василь Курилович родом з міста Борщів, що на Тернопільщині. Його рідний дядько був лісником, от і прищепив племінникові любов до природи. Тож згодом Василь працював у Наддністрянському лісництві. Одружився, у пари народилось двійко діток.
Після повномасштабного вторгнення чоловік вирішив піти добровольцем у військо. “Я тоді зі сльозами випросила, аби не йшов, — зізнається 37-річна дружина Оксана. — Але він запевнив, що все одно стане на захист країни, це в нього в крові”. Тож коли отримав повістку, одразу ж подався до військкомату, незважаючи на проблеми зі здоров’ям, яких завдавала кила в хребті. Після навчання став кулеметником, потрапив до складу 14-ї бригади оперативного призначення Нацгвардії. Отримав позивний “Лісник”, але згодом побратими стали називати його “Батя”, бо був найстаршим серед них.
Фото надав співрозмовник
“Спершу стояли на оборонних рубежах столиці, — розповідає воїн. — А з червня минулого року, коли почався контрнаступ, брали участь у бойових діях на Запорізькому напрямку. Пробивались до Токмаку, але дійшли лише до Роботиного. 30 вересня ми відбили штурми москалів — дали їм по зубах! А вночі на перше жовтня вони почали насипати зі всього, що мали, ще й травили газами. Так тривало впродовж наступної доби, а саме тоді нас мали замінити”.
На позиції зайшли одні бійці, інші почали виходити, ворог посилив мінометний вогонь. “У нашому бліндажі було п’ятеро бійців, раптом від ворожого снаряда 152-го калібру обвалилось перекриття, — пригадує “Батя”. — Двоє 300-х, я кинувся до третього — пульсу вже не було. Надав допомогу побратимам, через дві години за ними прийшли. Казали й мені виходити, але через килу стали боліти ноги, вирішив почекати. Попрощався із загиблим, а тоді пішов. Ніч на друге жовтня була зоряною, старався рухатись непомітно. Не вдалось. Почув лише, як падає дрон-камікадзе, вибухнув у півтора метрах від мене”. Боєць каже, що побачив, як праву ногу відірвало на рівні коліна. А ліва зазнала переломів у чотирьох місцях. Аж раптом ще один дрон скинув гранату. “Попри важкі травми, болю не відчував. Намагався накласти турнікети, але лівою рукою не вдалось. Тож годину стікав кров’ю, — розказує воїн. — У якусь мить здалось, що це кінець. Взяв пригорщу землі. Подумав: якщо привезуть додому мертвим, нехай у руці буде запорізька земля, за яку я воював. Але згадав, що обіцяв дітям повернутись живим, а обіцянки треба виконувати. От і зібрався із силами. Віра — сильніша за страх”.
Зрештою військовий почув своїх — вони виносили іншого пораненого й наклали Василю турнікети. “Я за тобою повернусь, дочекайся”, — сказав побратим із позивним “Художник”. Вночі за Василем виходила група, але через щільний вогонь ворожої артилерії та мінометів їм не вдалось дістатись до важкопораненого. Почався світанок. “Я вже думав, що за мною не прийдуть, бо евакуйовувати легше вночі”, — каже “Батя”. Але “Художник” таки повернувся разом із ротним і чотирма бійцями. До точки евакуації було шість кілометрів, які вони здолали за чотири години. Потім пораненого вивезли машиною, а на Маріупольській трасі перенесли в “швидку”. “Лише тоді відчув страшний біль”, — каже Василь Курилович. А лікар поділився: “Про тебе вже легенди складають. За цю ніч двічі було повідомлення, що ти 200-й. Та “Художник” наполіг: “Він сильний, витримає. Треба йти”.
Бійця доправили до стабпункту, перелили два літри крові. Потім у запорізькій лікарні пояснили: “Розвинувся турнікетний синдром. Якщо не ампутувати ноги, відмовлять нирки й зупиниться серце”. Василь обрав життя. Отямившись після операції, побачив забинтовану руку, повністю ампутовану праву ногу, а ліву — вище коліна.
Четвертого жовтня подзвонив дружині. “До того Василь завжди попереджав, що йде на завдання і що декілька днів не буде на зв’язку, — каже Оксана. — Але минуло десять діб. Я була в паніці, дзвонила його побратимам, вони не відповідали”. Василь сказав, що зазнав поранення ніг і руки, а тоді зв’язок обірвався...
У дніпровській лікарні імені Мечникова воїну провели ще декілька операцій — чистили рани на ногах й встановлювали ВАК-системи. Згодом Василь Курилович потрапив до військового госпіталю у Вінниці, де рятували його праву руку. Саме туди на день народження бійця приїхала дружина та його побратими. “В госпіталі було багато поранених з нашого батальйону, — ділиться воїн. — Не пощастило тоді нам, багато хто загинув”. Але день народження боєць провів з коханою і побратимами.
Зрештою дружина розповіла все дітям. Вони побачились із татком у львівській лікарні святого Пантелеймона. Василь прикрився ковдрою, аби не шокувати восьмирічного Володю й дев’ятирічну Олю.
Фото надав співрозмовник
Після поранення Василь Курилович переніс 13 операцій. Тепер проходить реабілітацію у НРЦ “Незламні”, пересувається у кріслі колісному, займається у тренажерному залі, вчиться плавати. Попереду — остеоінтеграційне протезування. “Це єдиний вихід при таких високих ампутаціях, — пояснює. — Я спілкувався з воїном, якого запротезували в такий спосіб. Тож вірю, що все вдасться й протези стануть продовженням моїх ніг”. І хоча попереду ще тривалий період реабілітації, Василь Курилович має плани на майбутнє. “Подав заявку на участь в Іграх Нескорених, — каже 47-річний воїн. — Планую здобути перемогу, яку присвячу побратимам, що врятували моє життя”.
