Запах гару та нашатирного спирту, плями крові на землі та блакитні медичні рукавички на ігровому майданчику. Над обгорілими людськими тілами побиваються близькі, до останку тримають холодні руки тих, хто був для них цілим всесвітом. До болю знайомий рингтон “Ой у лузі червона калина” лунає із одного з чорних мішків. Абонент уже ніколи не відповість...
5 жовтня близько 13.00 у селі Гроза на Харківщині люди зібрались у місцевому кафе — на поминки 49-річного земляка-добровольця Андрія Козиря, який загинув у березні минулого року у бою під Попасною. Тоді Гроза ще була окупована, чоловіка поховали у Дніпрі. Син бійця, Денис, який також служив у ЗСУ і звільнився за станом здоров’я, вирішив перепоховати батька у рідному селі, яке українська армія звільнила у вересні минулого року.
На поминках була вся родина загиблого воїна — Денис, його дружина Ніна та її мама, дідусь, бабуся, інші родичі. Вшанувати Героя прийшло близько 60 осіб. Очевидці кажуть, що вони навіть не встигли сісти за стіл, як у будівлю кафе влучила російська ракета. Слідчі припускають, що не минулося без коригувальника, адже вороги могли думати, що на похороні буде багато військових.
За інформацією міністра МВС Ігоря Клименка, відомо про 53 загиблих і шістьох поранених мешканців Грози, серед яких діти. Досі тривають експертизи ДНК, адже не всі понівечені тіла вже упізнано. Страшне горе зачепило майже кожну сільську родину: у Грозі проживало близько 300 осіб, тобто кожен шостий мешканець став жертвою ракетного удару.
“Ніна Козир, невістка Андрія Козиря, була моєю одногрупницею. Ми разом навчались у Харківській гуманітарно-педагогічній академії, там вона працювала лаборанткою, — розповідає Катерина Літвін, подруга загиблої. — Вона волонтерила, брала участь у концертах на підтримку ЗСУ. За тиждень до трагедії отримала відзнаку почесного донора.
● Ніна Козир та її матір Людмила Чегодяєва. Фото з архіву героїв
Ніна з Денисом — із Грози. Він був щира людина з чуйним серцем. У серпні 2022 року вони розписалися, мріяли після перемоги справити гарне весілля. Останні пів року молода пара мешкала у Харкові. Із родичів Ніни тільки її тато та менша сестра вижили. Їх на поминках не було”.
Серед загиблих і важко поранених — і багато родичів по лінії Андрія Козиря.
“Коли почалася велика війна, Андрій повернувся з Польщі до України і з сином пішов воювати, — розповідає Валентина Козир, Андрієва тітка. — Ми так гордилися ними. Мій син з невісткою та їхній 8-річний син жили в іншому селі, прийшли на прощання з Андрієм. Тепер я втратила чоловіка Анатолія, доньку Ольгу, сина Ігоря та восьмирічного онука Івана. Невістка Оксана в реанімації, стан тяжкий”.
47-річний Володимир Муховатий працював учителем інформатики та фізики у Безм’ятежненському ліцеї Шевченківської селищної ради. На поминальний обід пішов з дружиною Світланою. Обоє загинули. У подружжя залишилося двоє дітей.
● Володимир Муховатий. Фото з архіву героя
Про загиблого педагога з болем згадує його товариш Сергій Івагло: “Володимир був відданий дітям, передавав їм свої знання і досвід. Мріяв організувати для учнів подорож в інші міста України, хотів побачити нашу країну, показати її школярам із невеличкого села. І їм таки вдалось частково здійснити цей план — побувати в Одесі. Як Володимир потім казав, це була найкраща пригода в його житті. А ще ми запланували поїздку до Львова. Але не встигли, бо почався локдаун, потім війна”.
...На місцевому кладовищі звичну тишу розривають звуки від роботи екскаваторів та газонокосарок. Тут готуються до масових поховань, розчищаючи хащі, забиваючи кілочки з табличками, на яких прізвища вбитих — щоб знати, скільки потрібно могил. Першими поховали подружжя Миколи і Тетяни Андросовичів. Чоловік працював у сфері житлово-комунального господарства, а жінка була на пенсії. На прощання з ними із-за кордону приїхала дочка Катерина. У день трагедії вона ще вранці спілкувалась з мамою, жінки домовилися зателефонувати одна одній після обіду. Та не судилося.
“Люди, з якими я спілкувався, розповіли, що все сталось за лічені секунди. Вони побачили сіро-чорний гриб диму, почули крики. Хтось кинувся втікати, боючись, що може бути другий приліт. Далі — сльози, намагання врятувати бодай когось у знищеному кафе. Ніхто із селян не думав, що таке пекло на землі побачить на власні очі, так близько. Всі, хто вижив у цій трагедії, хто втратив рідних, просять одного — щоб винні пережили те саме, щоб того, хто навів ту ракету, повісили при в’їзді в село на кілок, щоб мучилися гади, — не приховує емоцій голова Шевченківської селищної ради Валерій Приходько, який тепер боронить країну у складі ЗСУ. — Загинула інтелігенція, так би мовити, кістяк нашої громади. Як війна почалась, кафе не працювало. Але родичі Андрія Козиря попросили власника дати можливість зробити обід. Він погодився. Певен, що не обійшлося без зрадника серед своїх. На жаль, тут жили люди, які працювали на колаборантів, серед них навіть працівниця відділення поліції. Після того як громаду звільнили українські бійці, вони втекли. І дуже образились, не раз наголошували, що Росія ще повернеться. Та й багато “ждунів” залишилось. Думаю, що правоохоронцям уже відомі перші підозрювані. От і могли ті зрадники випитати у місцевих між іншим про той похорон військового. Удар був дуже точний. Найбільш понівечені тіла тих, хто був ближче до столу. Але поранило й людей, які перебували за 50 — 100 метрів від вибуху”.
