Народився і виріс Іван Чеканюк на Волині. Захоплювався спортом — боксом і боротьбою, а ще — мистецтвом. Навіть навчався в естрадно-цирковій академії за фахом “артист-фокусник”...
“Іван був дуже творчо обдарованим, але за спеціальністю не встиг попрацювати, бо почалась війна, і він став на захист країни. Мав тоді 19 років, — розповідає 32-літній брат Андрій Чеканюк. — Військова справа його затягнула”.
Спочатку служив у добровольчому батальйоні “Азов”, потім перейшов у “Гарпун”, а опісля — у полк “Дніпро-1”. Відтак вступив до одного з розвідувальних батальйонів, беручи участь у боях на Донеччині й Луганщині.
У 2016 році Чеканюк витягував з-під обстрілів поранених побратимів. “Тоді Іванові осколком прошило ногу, — каже 28-літній товариш Степан Стецькович, — але це не зупинило його в порятунку інших. За це отримав орден “За мужність” III ступеня”.
Згодом боєць займався сферою корпоративної безпеки, став співзасновником піцерії й, за словами товаришів, дуже вболівав за розвиток справи.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, Іван Чеканюк став на захист Київщини. Разом з ним — і Степан Стецькович. Із іншими однодумцями зайнялись так званим військовим волонтерством: працювали з різними підрозділами, яким потрібна була підтримка. Тож воювали спершу на Житомирському напрямку, потім — на Миколаївсько-Херсонському, а тоді — на території Запорізької області.
“Іван був надзвичайно веселим та ерудованим хлопцем”, — каже побратим Павло Данильчук. До слова, Іван Чеканюк спершу мав позивний “Котигорошко”, який свого часу отримав у вишкольному таборі ГО “Національний Альянс” через те, що був не надто високим, натомість — доволі дужим, а ще — сильним за характером. Проте згодом змінив позивний на “Махно”, адже його групу називали “махновцями”...
“Коли почались бої за Сєверодонецьк, ми поїхали вдвох на той напрямок, — каже Степан. — Займались коригуванням вогню нашої артилерії. Іван виконував функції пілота дрона, супроводжуючи українські підрозділи в штурмі, аби їм було безпечніше працювати, шукав танки противника. В якийсь момент Іван посадив дрон для підзарядки й вийшов з укриття. Поряд впала міна, йому осколком прошило шию...”
Іван виконував функції пілота дрона, супроводжуючи українські підрозділи в штурмі, аби їм було безпечніше працювати, шукав танки противника.
Іванові Чеканюку надали домедичну допомогу й евакуювали. Але через важке поранення боєць втратив багато крові, медикам не вдалось врятувати його життя...
Прощання з героєм відбулось у Михайлівському соборі. У нього залишились батьки, брат і кохана.
“Ваня навчив мене дуже важливого принципу, — ділиться його дівчина Сніжана Ліщук, волонтерка. — Жити треба сьогодні, не відкладаючи нічого на “після війни”. Я рада, що це зрозуміла. Потрібно жити достойно, пишатись тими, хто є і був поряд. І бути гідними українцями!”
