Цей ансамбль давно став однією з візитівок української культури. Танцюристи з берегів Дніпра побували на гастролях майже у ста країнах світу і скрізь викликали захоплення у шанувальників високого мистецтва. Створив же легендарний колектив Павло Вірський, з ім’ям якого цьогоріч пов’язано дві ювілейні дати: 120-ліття з дня народження, що вже відзначили, і 50-річчя з дня смерті, яке припадає на 5 липня. Яким же був “король хореографії”?
— Це воістину видатна постать, — каже “Експресу” Мирослав Вантух, який очолює нині уславлений ансамбль. — Недаремно Павла Вірського називають реформатором, адже він привніс елементи класичного балету в український народно-сценічний танець і підняв його на надзвичайно високий щабель хореографічної культури. За що був відзначений найвищими державними званнями... Це надзвичайно талановитий митець!
— А якою він був людиною: м’якою чи суворою?
— Суворою, принциповою й дуже вимогливою. Не любив лінивих. І сам працював з ранку до ночі. Правда, починав робочий день з десятої години, бо до того, як жартують хореографи, ноги ще сплять. (Усміхається). Уявіть собі: Павло Павлович тричі на день робив виклики ансамблю. Це дуже виснажливо для артиста балету, але... Люди ходили й ніхто не жалівся. Хоча ні, жалілися — писали “кляузи”. І на великого Вірського за радянських часів теж писали анонімки.
— Кажуть, щоб досягти бажаного результату, танцюристи репетирували до сьомого поту?
— Так. Коли закінчувався урок класичного танцю, Павло Павлович ставав у дверях і проводив долонею по чолу своїх вихованців. Не одному казав: “Що ти робив у залі, якщо не спітнів?” Називав таких “сачками”. (Усміхається). Він був доброю людиною, але не давав спуску нікому. Ні-ко-му! Адже був дуже й дуже закоханий у свою справу.
— Це правда, що одного разу, аби не гаяти часу, репетицію влаштували просто у вагоні потяга?
— Танець “Вишивальниці” справді ставили у поїзді. У ньому Вірський через хореографію і пластику, через образи й характери показав чудову роботу решетилівських вишивальниць. Таким чином опоетизувавши її. До речі, свого часу він хотів, щоб колектив називався не просто ансамблем, а театром танцю... Чимало його постановок — це справді шедеври! Наприклад, “Гопак”, який сьогодні вважається золотою класикою українського народного танцю.
— Наскільки йому було притаманне почуття гумору? Вірський же був з Одеси...
— Він народився в цьому місті на березі Чорного моря у 1905 році. Був з інтелігентної сім’ї. Не дивно, що надзвичайно грав на роялі. Міг сісти за інструмент і виконати навіть класичні твори... Павло Павлович був цікавий чоловік. Любив пожартувати. Як у побуті, так і на сцені. Візьмімо такі його постановки, як “Чумаки”” або “Повзунець”. Вони просякнуті гумором!
— А партійні органи прискіпувалися до Вірського?
— Ой, були різні ситуації. Якось представник ЦК Компартії причепився до однієї з жартівливих сцен у номері “Ляльки”. Мовляв, що ви зробили? Це ж неестетично. На що Павло Павлович відповів: “Вам не подобається? То ви у цей момент відверніться”. (Усміхається). Або ставив якось танець “Добрий вечір”. Заступник міністра, що був у залі, висловив свої зауваження. А Вірський каже: “Я так задумав — і все!”
Звісно, він знав собі ціну. Можна сказати, що був незалежний. Хоча певний період Павла Павловича дуже цькували. Протягом п’яти років колектив сидів на “прив’язі”. Усе через випадок, що стався на гастролях в Іспанії, коли після концерту до них прийшов Отто Скорцені (колишній оберштурмбанфюрер СС. — Авт.). Потиснув руку Вірському, подякувавши артистам за виступ і т. д. Інформація одразу потрапила в пресу. Не встигли повернутися додому, як ансамбль оголосили “невиїзним”.
— Перепрошую, а Павло Павлович не знав, з ким вітався?
— Казав, що не знав. Хоча, подейкують, що його нібито попереджали. Адже за радянських часів із колективом завжди їздили “кадебісти”. Мінімум двоє. Це офіційних, але ж органи вербували й артистів. Таких було багато. Тоді дуже складний час був... Тож на Павла Павловича писали не тільки анонімки, а й доноси.
— Його другою дружиною була танцівниця Валерія Котляр, молодша на 25 років. Мабуть, їй велося несолодко поруч з таким велетом?
— Вірський був непростим чоловіком. Скажімо, під час репетиції міг зробити зауваження своїй дружині. Раз, другий, третій. Коли ж вона нагадувала, що є народною артисткою, емоційно реагував, не добираючи слів... Мені доводилося бувати в них удома. Жило подружжя не бідно, але й не багато. У трикімнатній квартирі було чимало книжок... Цікаво, що ніхто з нащадків Павла Павловича не пішов його стежкою. Ні донька, ні онук. Останній — музикант, працював у хорі Верьовки, часто заходить до мене. Творча ж спадщина його дідуся і нині живе!
