Для чотирьох подружніх пар з Прикарпаття, що прожили разом 50 і більше років, влаштували свято у сільському будинку культури. Ми дізналися історії цих родин та розпитали, як прожити у щасливому шлюбі понад пів століття.
“Подружній досвід цих людей — дуже цінний для усіх нас, — каже Марія Микитчук, організаторка свята, директорка будинку культури села Розсохач, що на Городенківщині. — Вони вміють любити, чекати, прощати”.
70-річні Параска та Михайло Кіщуки із Розсохача познайомилися ще у школі.
“Він так вигравав на баяні, що серце мліло, — згадує пані Параска.— Я не наважувалася першою заговорити, але Михайло був сміливіший: то на танець запросить, то за руку потримає, то в щічку поцілує. Так і до весілля дійшло”.
Жінка працювала вчителькою математики, чоловік — фельдшером, у сільських музичних колективах грали і співали, на гастролі їздили, господарство утримували.
“Скажіть, а ви сварилися?” — питаю пані Параску. “Та ж ми не святі з неба, — сміється. — Але це радше не сварки були, а суперечки. Вважаємо, що то не родина, де чоловік на жінку руку піднімає, а жінка лається чи чоловіка зневажає”.
Про учительську сім’ю 76-річної Ганни та 77-річного Франка Матковських зі села Хвалибога, які прожили разом 53 роки, можна знімати романтичний серіал. Познайомилися вони заочно, коли Ганна вчилася у 10-му класі.
Ганна та Франко Матковські.
“Мій товариш, з яким колись співала у шкільному хорі, працював на цілині в Казахстані, — розповідає жінка. — Їх скерували туди від профтехучилища. Товариш розповів другові про мене, Франко мені написав. Питав, чи буду я кудись вступати після школи, розповів, що хоче стати вчителем”.
Дівчина не думала відписувати. Але її подруга, яка знала Франка, дуже просила Ганнусю, мовляв, “отой цілинник — твоя доля”. Напророчила! Коли Франко повернувся додому, разом із Ганною вступив до педінституту. Матковські працювали у сільській школі вчителями української мови та літератури й історії. У них народилася донька Алла. Тепер у Матковських є ще дві онучки і правнук.
“Ми завжди обговорювали всі проблеми і ніколи не брехали одне одному”, — мовить пані Ганна.
56 років у шлюбі прожили 82-літні Розалія та Микола Лащаки з Розсохача.
Познайомилися дорогою до села Тишківці, звідки родом пан Микола. “Це було кохання з першого погляду, — розповідає донька Марія.— Але підступити до дівчини, яка вміла спекти, зварити, цвяха забити, шити, прясти, будувати й у хаті лад давати, мій майбутній батько не одразу зумів. І все-таки зробив відповідальний крок”.
Розалія та Микола Лащаки.
Пан Микола працював трактористом та їздовим, Розалія ткала килими і гарувала у ланці. У Лащаків двоє дітей, п’ятеро онуків і правнучка.
Марія запевняє: таємниця довголіття шлюбу пари — у маминій доброті й батьковій поступливості.
“Ніколи не сварилися, хоча й було за що — батько міг на роботі чарку перехилити, — каже донька Лащаків. — Мама впливала на нього лише поглядом. Тато голову схиляв — розумів усе”.
Найбільший подружній стаж — у 83-річної Василини і 86-річного Михайла Лагойдів із села Прикмище.
“Вони разом — 63 роки, мають п’ятеро дітей, восьмеро внуків та шестеро правнуків. Наймолодшого сина мати народила в 44 роки, — розповідає невістка Люба. — Зналися батьки, можна сказати, з пелюшок, разом до школи ходили”.
Василина та Михайло Лагойди.
Василина чекала Михайла з армії, коханий служив аж у Приморському краї, біля Японії. Там навчився грати на гармоніці, у селі музикував на весіллях. Василина і Михайло люблять народну пісню, разом співають у сільському аматорському колективі. Лагойди живуть добре. Кажуть, що треба вміти прощати, визнавати провину, а також не забувати про Бога і дітей. І буде щастя!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про українського пенсіонера, який докрутив педалі до іспанської Барселони
