Майже щодня Раїса Голованчук йде на могилу сина й несе його улюблені квіти. Каже: Валерій завжди був її опорою та втіхою. Хоч і не мав військового досвіду, отримавши повістку, без вагань став на захист держави.
“Я виховувала Валерія сама. Важкі були часи, але дитяча усмішка завжди мені давала силу рухатись далі, — розповідає пані Раїса. — Після закінчення школи син вступив у Звягельське вище професійне училище, здобув спеціальність столяра-різьбяра. У 2014 році влаштувався у місцеве лісництво верстатником. Його цінували за вміння швидко вчитися, невдовзі призначили старшим зміни”.
Свого часу Валерія за станом здоров’я зняли з військового обліку. Проте коли у лютому 2023-го на роботу йому принесли повістку, він ні секунди не вагався.
“Досі не розумію, як так сталось. Син заявив, що служитиме, бо це обов’язок кожного чоловіка. Може, для нього став прикладом рідний дядько, який з перших днів великої війни пішов боронити країну. Я важко це все переживала, проте з повагою поставилася до рішення Валерія, — каже мати. — Він потрапив до 4-ї бригади оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука, відомої також як бригада Нацгвардії “Рубіж”. Служив навідником-оператором. Мав позивний “Німець”, бо я за національністю німкеня і син мав моє дівоче прізвище. Разом з побратимами в районі Спірного, що на Донеччині, виконував критично важливе завдання й не допустив прориву противника. Вже потім, після загибелі сина, бійці писали мені, що він був здібний воїн, такий собі енерджайзер, який заряджав усіх позитивом”.
5 жовтня 2024 року захисник повідомив матері, що їх виводитимуть з позиції. Вранці наступного дня пані Раїса написала синові повідомлення. Але він його вже не прочитав. Материне серце затривожилося. І недарма. Невдовзі її сповістили, що Валерій поліг у бою на Сіверському напрямку під час ворожого наступу.
“Було близько четвертої ранку. Окупанти гатили зі зброї всіх видів, а наші воїни до останку відбивались. Ворог поцілив у їхню позицію з важкої вогнеметної системи “Солнцепьок”, — додає співрозмовниця. — Разом із Валерієм того дня загинули ще двоє його бойових товаришів”.
Поховали Валерія Зандера з військовими почестями на Алеї Слави в рідному Звягелі. Згорьована мати розпочала збір підписів щодо надання синові звання “Герой України”. “Валерій мріяв про мирне життя у вільній Україні. Мріяв створити родину й стати татом. Але віддав життя за державу, — додає пані Раїса. — А в липні 2024-го на Торецькому напрямку безвісти зник мій рідний брат. Так багато горя нашій родині принесла ця клята Росія”.
