Щодня батьки захисника йдуть до його могили й не стримують сліз. Важко та боляче їм без єдиного сина.
Олександр Тимченко народився у селищі Крижопіль, що на Вінниччині. “Ще зі шкільних років син мріяв стати військовим, щоб служити рідній країні й своєму народу. У 2011 — 2013 роках навчався у Кам’янець-Подільському ліцеї військово-фізичної підготовки. Згодом закінчив Національну академію Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові, — розповідає Людмила Тимченко, мама воїна. — Того ж року розпочав службу в самохідному артилерійському дивізіоні 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи, яка дислокувалась у Бахмуті. Спочатку був командиром взводу, командиром САУ, згодом став заступником командира батальйону. Постійно вдосконалював знання з військової справи. Підлеглі його любили й поважали, він був для них прикладом”.
Олександр Тимченко брав участь в АТО/ООС на Донбасі. Із січня 2022-го обіймав посаду заступника командира з артилерії 2-го механізованого батальйону. Мав позивний “Фобос” — син Бога війни. Був нагороджений численними медалями, грамотами й відзнаками. “Проте син ніколи ними не хизувався. Вважав, що просто робить свою роботу, — додає мама бійця. — На службі Сашко знайшов своє кохання — Анастасію. У жовтні 2020-го в молодого подружжя народився синочок Олександр. Він дуже схожий на сина, такий же світлий, з чарівною усмішкою. Наша втіха й радість”.
Повномасштабна війна застала Олександра Тимченка на Донбасі. “Вранці я написала синові, а він надіслав три короткі повідомлення: “Війна. По всій Україні. Без бою не здамось”, — додає пані Людмила. З перших годин російського вторгнення офіцер разом із підлеглими мужньо давали відсіч окупантам.
Свій останній бій капітан прийняв 27 серпня 2022 року біля села Верхньокам’янське на Донеччині. Виконуючи бойове завдання, офіцер отримав смертельні поранення внаслідок ворожого артилерійського обстрілу.
Поховали Олександра Тимченка у Крижополі на Алеї Слави. Посмертно воїна нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. На його честь у селищі назвали одну з вулиць.
Мати бійця зізнається, що час зовсім не лікує. “Він — наша єдина дитина, наш всесвіт, наша гордість. Завжди був усміхнений, позитивний, ніколи не скаржився, що йому важко. Мав безліч планів. Неймовірний біль, який стає з кожним днем важчим, — зауважує пані Ірина. — Чотирирічний Сашко цілує татка на фотографії й досі чекає, що він повернеться додому...”
