Ольга Свіргун навчалась у Глухівському національному педагогічному університеті, здобула спеціальність вчительки молодших класів. Проте роботу тривалий час не могла знайти. Та й сама Ольга, в якої з дитинства був сильний та вольовий характер, бачила себе в іншій сфері. У 2019 році дівчина вирішила присвятити життя військовій справі.
“Тоді ми й познайомились: я був на посаді командира, приймав в Ольги документи, — розповідає чоловік військовослужбовиці Дмитро Свіргун. — Мене вразила її рішучість. Вона заявила, що хотіла б бути корисною Україні, нічого не боїться і не проти будувати офіцерську кар’єру. Через кілька місяців ми з Ольгою почали зустрічатись. Невдовзі побрались.
Оля була на посаді стрільця мінометної батареї. Ми з побратимами оберігали її, і у зону воєнних дій вона не виїжджала. Олі це не подобалось, вона сердилася, рвалася на передову”.
У вільний час, згадує співрозмовник, кохана йшла на прогулянки, які дуже любила. Робила гарні фотосесії й планувала поїхати з 10-річною дочкою Настею за кордон на море, якого ніколи не бачила.
“Незадовго до початку повномасштабної війни ми з дружиною перейшли на службу в складі одного з підрозділів 9-ї ОМПБ “Вінницькі скіфи”, — каже Дмитро. — 24 лютого зустріли на півдні України. Це був перший бойовий досвід дружини, короткий і трагічний. Виконуючи бойове завдання під Олешками на Херсонщині, Ольга потрапила під артилерійський обстріл окупантів. Осколки понівечили обличчя, у неї було наскрізне поранення голови. Загинула на місці... Про втрату коханої мені доповіли побратими. Я тоді саме обороняв Миколаїв і не міг бути поруч з нею. Здається, серце рвалось на шматки.
Під обстрілами побратими винесли тіло Ольги, але поховати у рідному Глухові ми її не могли, тому що місто було під окупацією. Мама дружини та донечка Настя перебували там і я молив Бога, аби хоч вони залишились живі. Зрештою, прийняли рішення поховати Ольгу в Гайсині на Вінниччині. У труні вона лежала у військовій формі, її волосся прикрашав український вінок із маками”.
Після втрати коханої Дмитро Свіргун довго картав себе, що не відмовив Ольгу від поїздки на Херсонщину.
“Я втратив найкращу у світі дружину і матір нашої доньки. 11-річна Настя тепер мешкає з моїми батьками. Вона знає, що мами більше нема, пише їй листи, малює її. Після нашої перемоги хочу перепоховати Ольгу на Сумщині, де вона народилась. Горджусь, що доля подарувала мені таку відважну дружину. І гірко плачу, що таке коротке було наше щастя”, — каже чоловік.
За особисту відвагу Ольгу Свіргун посмертно нагороджено орденом “За мужність” III ступеня.
