Цей чоловік був прикладом незламності для інших. Попри всі труднощі, він продовжував любити життя. Разом із дружиною виховував сина Дмитрика. На двох протезах займався спортом. І хотів щастя для України. Тому й вирушив боронити Бучу, коли туди прийшли російські загарбники...
“Володя родом із Нової Каховки, закінчив у столиці політех з відзнакою, паралельно навчався на військовій кафедрі, отримав офіцерське звання “молодший лейтенант”, — розповідає 25-річна волонтерка Марина Соколова. — У Києві зустрів кохання — Катерину, з якою потім одружився.
Володимир був активним учасником на Майдані. А коли Росія почала війну на сході України, вирушив до військкомату. Служив сапером у 14-й бригаді. Зокрема, брав участь у боях за Донецький аеропорт. У березні 2016-го під час виконання завдання підірвався на міні. Втратив обидві ноги... Товариші несли Володю до медиків два кілометри...”
Його дружина в цей час була на восьмому місяці вагітності.
“Я не знаю бійців, які би так швидко, як Володя, стали на протези. Все заради коханої дружини — в них заздалегідь була домовленість, що чоловік буде присутній на пологах, — веде далі Марина. — Воїн підганяв медиків, аби швидше його лікували. І от за день до народження сина він став на навчальні протези — це страшний біль, бо живі нерви, м’язи... Але Володя терпів. І таки був поруч із дружиною під час пологів.
Сина назвали Дмитриком. Володя дуже пишався ним. Жартував, що синочок схожий на нього, адже такий красивий, як тато”.
Згодом подружжя збудувало дім у Бучі, Володимир відкрив СТО, де займався ремонтом дизельних двигунів. “Він ніколи не вважав, що йому щось винна держава, сам працював, заробляв. Хотів бути прикладом для свого сина й дати йому гідне майбутнє”, — розповідає волонтерка.
Володимира постійно боліло в місці з’єднання протезів. Тому його відправили до Америки — на їх заміну.
“Тоді Володя захопився спортом, взяв участь у змаганнях серед адаптивних атлетів “Ігри героїв”, — каже Марина. — У нього вистачало енергії ще й на інших бійців, яких він провідував у шпиталях і показував своїм прикладом, що втрата ноги чи руки — ще не кінець життя. Якось він навіть сів на велосипед, аби довести це. Тоді всі просто втратили дар мови!”
Коли почалась повномасштабна війна в Україні, ніхто й подумати не міг, що Володимир Ковальський зважиться знову йти на фронт.
“Володя патрулював місто Буча на Київщині з іншими місцевими, — каже Марина. — Вранці він вийшов з дому й пішов на свій пост. У перестрілці отримав вогнепальне поранення. Миттєва смерть. Ми до останнього сподівались, що то якась помилка, але, на жаль...
За Володю Ковальського й кожного його побратима ми влаштуємо цим російським вилупкам справжнє пекло!”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, коли Україна стане повноцінним членом ЄС
