Чоловік допоміг урятуватися від росіян багатьом землякам.
“Я народився та виріс у Маріуполі, після навчання започаткував власну справу — відкрив у рідному місті нічний клуб, — розповідає Михайло Пуришев. — За день до війни придбав червоний мікроавтобус “Мерседес”. 24 лютого він мені знадобився — спершу я поїхав забрати родину брата з Волновахи у безпечніше місце, а потім повернувся і вивіз уже свою сім’ю (у мене четверо дітей) в Івано-Франківськ.
Коли я вирішував питання з безпекою найближчих, у клубі організували сховище. Там зібралося майже 200 осіб... Я повіз їм гуманітарну допомогу”.
Михайло 8 березня першим пробирався до оточеного росіянами Маріуполя. Тоді ще не було “зелених коридорів”. Саме тому друзі напівжартома прозвали чоловіка Колумбом Маріуполя.
“Коли я їхав туди, мені казали: “Тебе розстріляють”. Та я мусив допомогти землякам. На першому рашистському блокпості показав свій паспорт і вантаж. Дивом мені вдалося минути 20 постів. Я розвіз ліки, продукти у бомбосховища. Тоді вирішив: потрібно забирати людей із міста, бо їхнє життя — під прямою загрозою”, — каже чоловік.
Волонтер протягом кількох тижнів зробив шість поїздок до Маріуполя — за одну вдавалося вивезти більш як 20 осіб. Евакуйовував людей у Запоріжжя, а звідти доставляв гуманітарну допомогу. Його бус потрапляв під авіаудари, тож їздити доводилося без скла, з розбитими фарами...
Волонтер протягом кількох тижнів зробив шість поїздок до Маріуполя — за одну вдавалося вивезти більш як 20 осіб.
“Після першої поїздки знайомі оббили частину автівки товстими дерев’яними плитами, щоб захистити людей від осколків, — згадує чоловік. — Сам я не мав ні бронежилета, ні каски. Одного разу звичайна каністра врятувала моє життя від кулі: вона стояла поряд зі мною, куля пробила двері й застрягла в ній. Щастя, що в тій каністрі була солярка, а не бензин”.
Під час поїздок чоловік побачив чимало жахіть у рідному місті. “Були випадки, коли російські танки з болотом місили тіла людей”, — ділиться він.
Уже наприкінці березня, під час шостої поїздки, “деенерівці” стали активно погрожувати. “Казали: “Ще раз побачимо твій бус — підеш на підвал”. Після того я на якийсь час припинив діяльність”, — розповідає Михайло Пуришев.
Та згодом відчайдушний чоловік зібрав колону автомобілів з волонтерами, аби рятувати дітей та жінок з “Азовсталі”.
“Першого травня ми виїхали із Запоріжжя, завантажили гуманітарну допомогу: ліки, воду, продукти — й рушили, — каже Михайло. — Вже на першому ворожому блокпості почалися труднощі. Ми їхали через Василівський напрямок, там був підірваний міст, довелося ночувати в полі між рашистськими і нашими військами. На ранок ми змінили маршрут”.
Проте за кілька кілометрів до рідного міста рашисти забрали Михайла у свій райвідділ.
“Я зізнався, що їду забирати дітей і жінок із “Азовсталі”, — продовжує чоловік. — Росіяни витягли електрошокер... Мене били, допитували. Я весь цей час молився. Розповідав, що волонтер і хочу допомогти дітям. Рашисти відібрали телефон, з автівки витрясли все, забрали гуманітарку. Дивом мене таки відпустили. Проте їхати в Маріуполь заборонили. Я змушений був повертатися у Запоріжжя, по дорозі вивіз із окупованих сіл ще кілька родин з дітьми”.
Нині Михайло Пуришев — на мирній території, допомагає переселенцям із Маріуполя, шукає можливості орендувати помешкання, а ще хоче звести мінімістечко для земляків. А на честь свого червоного мікроавтобуса, яким рятує людей, мріє поставити пам’ятник — у відбудованому Маріуполі під українським прапором.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як нині живе село, яке затопили, щоб врятувати Київ
