До війни Микола Максим’юк був добрим батьком, турботливим чоловіком та чудовим керівником. Він виростив двох дочок, збудував хату, посадив сад, зібрав велику бібліотеку... У 2015 році прикарпатець добровільно пішов у АТО, а з початком повномасштабного вторгнення без вагань знову став на захист України. 46-річний старший сержант 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс” загинув біля села Білогорівка, що на Донеччині.
Микола Максим’юк народився у селі Верхній Ясенів у сім’ї ветлікарів. Окрім нього, в батьків було ще три доньки. “Після закінчення 11-го класу Микола вступив у Тернопільську академію народного господарства, здобув фах економіста, відслужив строкову службу в армії та почав іншу службу — в управлінні соцзахисту”, — розповідає Галина Максим’юк, дружина Героя.
Власне на роботі Микола познайомився з Галиною, яка була головною бухгалтеркою управління. Молоді люди зустрічалися півтора року, а згодом одружилися. “Микола дуже хотів сина, а в нас народилися дві доньки: Христина й Дарина. Вони стали для чоловіка сонечками в житті. Коли брав їх на руки, то світився від щастя”, — каже пані Галина. За її словами, тепер Христина закінчила магістратуру, здобула фах вчительки молодших класів. У 2022 році вона народила доньку Вірочку, тож дідусь ще встиг трішки поняньчити онучку. А Дарина, за порадою батька, навчається в юридичному коледжі.
Понад 23 роки Микола Максим’юк пропрацював державним службовцем. Зокрема, у 2013 році став заступником голови Верховинської РДА, а в 2017-му очолив управління соцзахисту. Часто навіть у позаробочий час допомагав людям з інвалідністю, багатодітним матерям оформлювати різні пільги, пояснював, які документи треба принести. За порадою краяни нерідко приходили до нього навіть додому.
Не цурався чоловік і домашньої роботи. “Микола мав золоті руки, разом з майстрами працював на будівництві нашої хати, — веде далі пані Галина, — виконував сантехнічні роботи, зробив ванну, поклав плитку. Коли не знав, що і як робити, читав і дивився в інтернеті. А ще — посадив сад, завів пасіку, зібрав велику бібліотеку, бо дуже любив читати”. Щомісяця чоловік купував книжки. Любив українські та зарубіжні детективи, історичну прозу, літературу про карпатський край.
У 2015 році Микола Максим’юк добровільно пішов захищати Україну. Після демобілізації знову повернувся на держслужбу. А згодом — з 2019-го по 2020 рік — повторно був призваний на військову службу за контрактом. Служив у Маріуполі. За відвагу під час АТО (ООС) прикарпатця нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. “24 лютого 2022 року Микола почав збирати наплічник, — розповідає дружина Героя. — Я запитала: “Що ти робиш?” Він відповів: “Йду воювати”. Досвідчений воїн потрапив у 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду “Едельвейс” і отримав позивний “Дідо”. Воював на різних напрямках, але не дуже любив з рідними обговорювати службу. А в будь-яку спокійну хвилину на фронті — читав. Навіть там не полишив це захоплення. За словами побратимів, брав із собою книжку і в окопи, і на позиції.
Незадовго до загибелі воїн був удома в невеликій відпустці: покосив сіно, викачав мед з вуликів. “Зранку чоловік сказав, аби я зібрала йому речі, бо треба терміново повертатися, — сумно мовить Галина Максим’юк. — А потім зателефонував, розповів, що добрався до своїх та йде на завдання”.
12 липня 2023 року під час ворожого обстрілу був поранений молодий воїн. Його командир “Дідо” кинувся до бійця. У цей момент у нього влучив російський снайпер...
Поховали Героя у рідному Верхньому Ясенові, біля місцевого храму. В останню дорогу захисника проводжали понад 600 людей. Миколу Максим’юка посмертно нагородили орденом “За заслуги” ІІІ ступеня.
