Дід і батько львів’янина Алексія Менабде були капітанами торгових суден. Тож юнак вирішив продовжити їхню справу. Вивчився в Одесі на моряка й з 25-річного віку ходив у міжнародні рейси. Напередодні повномасштабного вторгнення повернувся у відпустку. Минулої весни його мобілізували.
Львів’янин проходив підготовку в кількох навчальних центрах. Опісля потрапив до лав 82-ї десантно-штурмової бригади. Алексія призначили командиром відділення. Побратими дали колишньому моряку позивний “Папай”.
“Нас готували до операції у Курській області. Все було дуже секретно, тож рідним ми не мали права телефонувати, — каже молодший сержант Менабде. — На Курщину разом з іншими штурмовими бригадами заходили першими, аби зачистити територію і зайняти позиції. П’ятого серпня 2024 року, перетинаючи кордон, очікували супротиву росіян. Але ворожих бійців там не було, як і в селі Свердліково, куди ми спершу зайшли. Звідти почали групами висуватись у посадки. Перша група з трьох машин потрапила під шквальний вогонь противника, багато військових загинуло, комбат і заступник командира роти зазнали важких поранень. На допомогу прийшла інша група й евакуювала бійців. А ми поїхали на порятунок воїна, який дві доби був в оточенні. Під прикриттям артилерії вдалось його вивезти”. Штурмова група, до якої входило вісім бійців, під командуванням Менабде просувалась селами Курщини.
“12 серпня о восьмій ранку наші побратими потрапили в засідку поблизу села Коренево, від влучання ворожого снаряда їхню машину перекинуло. Ми були найближче, тож вирушили на допомогу. Але росіяни підтягнулись і готувались взяти нас в оточення, — пригадує “Папай”. — Раптом виїхала ворожа машина й почала стріляти. Снаряд 30 калібру прошив двері автівки й поранив мене та водія. З моєї лівої ноги кров била фонтаном, стопа висіла на шкірі. Я розумів, що за декілька хвилин стечу кров’ю. Переліз на заднє сидіння, хлопці наклали турнікет. Водієві вдалось вивезти нас до поля. Але там машина заглохла”. Побратими затягнули поранених у посадку. Росіяни відкрили по них мінометний вогонь. Алексій зазнав осколкового поранення у ліву руку.
Передав командування своєму заступникові й наказав виводити групу. А сам залишився із водієм. Не знаючи, що допомога прийде лише через добу. Знеболювальних чи навіть води не було. “На тому адреналіні я болю не відчував. Аби не втратити всю ногу, кожну годину послаблював на декілька хвилин турнікети, а тоді знову затягував. При тім переживав за хлопців, щоби їм вдалось вийти. Був упевнений, що ми так і залишимося у тій посадці, шансів на порятунок майже не було, — розповідає Алексій. — Невдовзі до посадки під’їхали російські військові, почали кричати: “Виходітє, будєтє жить”. На щастя, за декілька хвилин вони поїхали. Але потім недалеко від нас зупинився танк з червоною зіркою. Я тоді вперше у житті молився. Добре, що в густих заростях нас у пікселі не було помітно. Танк несподівано розвернувся і рушив в іншому напрямку”.
13 серпня близько п’ятої години ранку пораненого водія і “Папая” евакуювали. Через втрату майже 2,5 літра крові Алексій Менадбе марив та непритомнів. Сказав медикові: “Я помру”. А той заперечив: “Не псуй мені статистику. У мене ще ніхто не вмирав. Відкачаю”. Важкопораненого доправили до військового госпіталя у Сумах, там ампутували ліву стопу, видалили декілька осколків з руки та правої ноги, зробили чергове переливання крові.
Тим часом Вікторія, мати воїна, не знаходила собі місця: “Алік не виходив на зв’язок близько десяти днів, контактів своїх командирів він не давав. Тож я пішла до поліції із заявою про зникнення сина”. Ввечері їй зателефонували з госпіталя, повідомили, що сина прооперували. А львівські слідчі зв’язались із сумськими, аби ті пересвідчились, чи справді Алексій у лікарні. “Щойно відійшов від наркозу, в палаті з’явилися поліцейські. Пояснили, що перебуваю у розшуку”, — з усмішкою згадує воїн. Тоді ж “Папай” дізнався, що група, яка йшла їм на допомогу, потрапила в засідку. Наші бійці вели бій з ворогом, допоки були набої, але зрештою здались у полон. Їм одягли на голови пакети й розстріляли...
Алексія транспортували до госпіталя у місті Ромни, де видалили ще декілька осколків з тіла. А потім доправили до лікарні святого Луки (Перше ТМО міста Львова). Тамтешні хірурги знову видаляли осколки (деякі досі залишились у тілі воїна), провели реампутацію ноги на рівні нижче коліна. Певний час разом із реабілітологами боєць відновлював фізичну форму й укріплював м’язи. А коли з правої ноги зняли гіпс, почав пересуватись, спираючись на милиці. З грудня воїн вчився ходити на навчальному протезі, а недавно отримав постійний. “Я боялась, аби Алік не занепав духом. Адже його мрія стати капітаном судна вже не здійсниться, — зауважує мати. — Та він чудово справляється з усіма викликами й будує плани”.
31-річний Алексій Менабде увесь час на зв’язку з побратимами. Каже: “Після відновлення хочу повернутись у стрій. Штурмувати вже не зможу. Але якщо є бажання воювати, то місце знайдеться, наприклад, оператором дронів”.
