Чоловік був ветераном АТО. Тривалий час воював на Донбасі, з початком повномасштабного вторгнення рф знову пішов на фронт. У мирний час не любив говорити про війну. На першому місці в нього завжди були гори та робота. Життя воїна обірвалося 23 березня.
“Він змалку захоплювався фотографуванням, — розповідає хрещена мати Надія Іванівна. — Хоча мав звичайну “мильничку”, світлини виходили чудові, бо Юрій бачив навколишній світ так, як ніхто. У подальшому його дитяче захоплення стало професією, яку він дуже любив...”
“Юрко був тим, хто давав, не беручи натомість: то намет позичить, то штатив віддасть. Ніколи нічого нікому не шкодував, — згадує його колега Оксана Сенишин. — У перший день вторгнення я дізналася, що він йде на війну. Не здивувалася: Юрко щиро вболівав за Україну. Він завжди ставив на місце тих, хто казав “какая разніца”.
Юрко був трохи “кіпішний”, коли робив щось відповідальне. Ми перестрілися біля офісу. Я запитала, чи їде на Яворівський полігон, чи на фронт. У відповідь почула, що на фронт. Ми міцно обійнялися, і, коли він уже збіг сходами, я вигукнула: “У мене твій штатив. Ти мусиш повернутися. Маю тобі його віддати”. “Та віддаси!” — сказав у відповідь”.
Якось від Юрка надійшло жахливо тривожне повідомлення. “Він написав одне слово: “моліться”, — розповідає Оксана. — Я зосередилася на словах молитви, щоб Бог вберіг його та інших наших воїнів. Ми молилися всією командою, і Господь відвів руку ворога. Про це нас сповістив згодом Юрко. Він пообіцяв: коли повернеться, розкаже, що тоді трапилося. На календарі було 19 березня. А вже 23-го Юри не стало... Останнє моє повідомлення він так і не прочитав... Юрку, чуєш, я хочу віддати тобі твій штатив!”
“Останні чотири роки ми разом знімали військово-патріотичну програму, — розповідає колега Ірина Папірник. — Він був людиною, яка цілковито віддає себе роботі. Ми старалися його оберігати (у зоні АТО Юрко застудив суглоби), але він не хотів тієї опіки. Його постійно боліли ноги та руки, тому пив знеболювальне...
Юрко ніколи не відмовлявся від роботи у важких умовах. Наприклад, ми близько двох місяців знімали програму про морську піхоту. Хлопці спали у казармах, пливли кораблем до Грузії, там жили на високогір’ї в польових умовах. Іншого разу чотири дні робили сюжет на Яворівському полігоні під час сильних снігопадів. Були мокрі, перемерзли, але він не нарікав...
А ще — після створення організації Veterans go, Юрій возив на візку “джульєтка” ветеранів, які не могли самостійно пересуватися, допомагав їм підніматися у гори”.
“У пам’ять про Юрка всі повинні змінитися: стати добрішими, справжніми патріотами, — додає Надія Іванівна. — Сподіваємося, що з чистого безхмарного неба Юрій буде вічно милуватися своїми горами та незалежною Україною, яку так любив!”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як жителі громади на Буковині зібрали понад мільйон гривень для ЗСУ
