Володимир Голев з Високопілля, що на Херсонщині, у першому шлюбі виховав трьох синів, але після 38 років сімейного життя овдовів. Дванадцять років тому одружився з херсонкою Аллою, котра після розлучення виховувала дев’ятирічну донечку Дарію. Тоді вони не планували знову ставати батьками. Та згодом відкрили дитячий будинок сімейного типу, прийнявши на виховання аж дев’ятеро дітей, а одну дівчинку — вдочерили.
“Крім того, що працював наладчиком газових приладів, я служив пастором у церкві. Багато років опікувався дітками з вадами слуху, яких виховували в інтернаті, організовував для них свята й розважальні заходи. А в онкодиспансері запровадив служіння й відкрив християнську бібліотеку, аби повернути пацієнтам та їхнім рідним надію”, — розповідає Володимир Голев. Одружившись вдруге, він прийняв доньку дружини за рідну. Сім’я оселилась у Приморську.
Після вторгнення російських військ на Донбас Алла раптом запропонувала чоловікові прийняти в сім’ю одну дитину. “Тоді багато діток осиротіли. Я згадувала важкі розповіді мами, яка виросла в дитячому будинку, тож прагнула подарувати щасливе дитинство бодай комусь з тих, хто втратив батьків, — ділиться жінка. — Зрештою, відчула, що нашої любові вистачить, аби прийняти більше діток, можливо, навіть п’ятеро”. Подружжя поділилось планами із донькою Дарією, і вона радо погодилась, адже хотіла мати братів та сестер. Тож Голеви зібрали документи, щоб отримати дозвіл на започаткування дитячого будинку сімейного типу. Після проходження відповідних курсів їм порадили поїхати до притулку в Миколаєві — на знайомство з двома братами й сестричкою. Вони росли в неблагополучній сім’ї і батьків позбавили прав.
“Але дорогою нам зателефонувала директорка закладу й ошелешила, мовляв, старший з дітей (Вітя) навідріз відмовився йти в прийомну сім’ю, адже має рідного дядька. І додала: все залежатиме від нашого спілкування, від того, чи вдасться знайти підхід до дітей”, — згадує пані Алла. Під час зустрічі Голеви поцікавились у Віті, про що він мріє. “Хочу вивчитися на фізика й довести, що Бога нема”, — заявив хлопчик. “А ми вирішили не приховувати, що є віруючими, — з усмішкою каже співрозмовниця. — Бог нас привів до цих дітей, отже вони — наші. Це було дивовижно, адже після першого ж спілкування діти погодились жити з нами”. Так десять років тому у великий будинок Голевих приїхали одинадцятирічний Віктор, чотирирічна Валентина і Євген, якому був лише рочок.
Алла Голева признається: “Вже за тиждень я подумала, що погарячкувала. Адже це дуже непросто раптом почати виховувати не одну дитину, а одразу чотирьох. У кожного — свій характер, до кожного треба знайти підхід, призвичаїти їх до нових правил спілкування й поведінки”. Та все поволі внормувалось, і вже через чотири місяці подружжя відгукнулося на пропозицію познайомитись зі ще однією родинною групою — дівчинкою і двома її братами. Їхній батько мав судимості, мати зловживала спиртним, тож були позбавлені прав. Тоді Голеви прийняли дев’ятирічну Карину, семирічного Гришка й п’ятирічного Валерія.
Хоч з перших днів усі діти за власним бажанням стали називати їх мамою й татом, подружжя не приховує — було непросто. “У них важкі долі, бо пережили багато випробувань і втрат, чекали, що їх заберуть рідні, зневірились. Ми намагалися виправити це своєю любов’ю, вчили розрізняти добро і зло, не сваритись, не битися, не принижувати одне одного, — розповідає пані Алла. — Та часом руки опускались через відчуття, що наші старання минають безслідно”. І все-таки Голеви не здавались, знову і знову шукали підхід до зранених дитячих сердець. Задля цього часто вирушали в подорожі країною, у суботу вмикали проєктор і в сімейному колі влаштовували перегляд фільмів на великому екрані. І їхні старання виявились недаремними.
“Якось до нас підійшла вчителька прийомного сина Валерія й розповіла, що одна з його однокласниць осиротіла, — провадить далі Алла Горева. — Залишилась бабуся, яка через хвороби не могла займатись вихованням, тому дитину перевели у притулок. І хоч на той час ми не планували приймати більше дітей, поїхали знайомитися”. Восьмирічна Віолетта погодилась жити з ними, невдовзі після того Голеви її вдочерили.
Діти росли, тож названі батьки взялися шукати можливість для їхнього дальшого навчання. “Для нас було важливо, аби вони здобули якісну освіту. Розуміли, що для цього їм доведеться поїхати в інше місто й жити в гуртожитку, а ми цього не хотіли, прагнули бути разом. От і вирішили заради них змінити місце проживання, — пояснює пані Алла. — Розглядали різні варіанти, а якось нам запропонували поїхати до Львова — там німецька фірма звела кілька будинків для таких сімей, як наша. Нам усім сподобалось місто, в якому до того ж є чимало можливостей для здобуття освіти”. Тож шість років тому Голеви оселились у Львові. На той час старший з прийомних дітей, Віктор, вже пішов стопами свого дядька — військового, з яким весь час спілкувався (закінчив училище, а нині здобуває вищу освіту в Житомирі).
Після початку повномасштабного вторгнення Голеви з дітьми виїхали до Німеччини, де пробули два роки. А повернувшись додому, довідались про дванадцятирічного Максимка та його десятирічних сестер-двійнят Вероніку і Віку. “Чотири роки діти провели у притулку. А що батьки так і не змінили свого життя (судимості, пиятика), то їх позбавили прав, — каже Алла Голева. — Коли ми приїхали, дівчатка схопили мене за руки й повели показувати свою кімнату, а дорогою спитали: “Можна тебе звати мамою?” З 1 лютого цього року вони живуть із нами”. Діти ще адаптовуються, але вже залюбки допомагають татові доглядати кроликів — наввипередки несуть пухнастикам воду й корм.
“Ми з Аллочкою любимо музику й спів, тож трійко дітей — Валерій, Валя і Віолетта — закінчили навчання в музичній школі”, — радо ділиться пан Володимир. 19-річна Карина — студентка ЛНМУ імені Данила Галицького й наразі поїхала на канікули до Дарії (їй 22 роки), яка здобуває вищу економічну освіту в Німеччині. 18-річний Григорій навчається у Львівському автомобільно-дорожньому фаховому коледжі. Кожен вечір і вихідні родина старається проводити разом. “Чи не найбільше кожен з них чекає на свій день народження. Менші заздалегідь готують малюнки чи поробки, старші купують подарунки. А зранку ми збираємося у сімейному колі, вітаємо іменинника, молимось. Тоді сідаємо за святковий стіл із тортом. Раніше я сама пекла, а тепер за це беруться старші дівчатка, — з усмішкою розповідає 54-річна Алла Голева. — Наші діти дуже дружні. І ми з цього неабияк радіємо”.
А 74-річний Володимир Голев додає: “Наші діти багато що пережили — бачили пиятику й бійки дорослих, нерідко шукали їжу на смітниках, хтось курив чи пробував алкоголь, одного з них ледве врятували від переохолодження... Але любов і підтримка знову розтопили їхні серця. Щоразу, коли їх обіймаємо і щиро кажемо, як сильно любимо, в них очі починають сяяти. Це для нас — найважливіше”.
