Указом Президента полковника, який на святкуванні 30-ліття Незалежності вів вертолітну ланку, посмертно удостоєно звання Героя України та нагороджено орденом “Золота Зірка”.
...Його батько був військовий бортінженер. А ще бабуся жила біля аеродрому. Майже весь вільний час хлопець проводив біля вертольотів і літаків.
“Саша любив вилазити на льох і спостерігати, як у небо піднімаються вертольоти. Він міг там сидіти годинами, — розповідає мати Ольга. — Ще у школі стрибав з парашутом і літав разом із татом на гвинтокрилі. З дитинства мріяв стати льотчиком, тому мене не здивувало його рішення навчатися у Харківському національному університеті Повітряних сил”.
У 2000 році Олександр закінчив виш, дістав звання лейтенанта і пішов служити у рідних Бродах на Львівщині — льотчиком-оператором Мі-24. Згодом брав участь у миротворчих місіях ООН, зокрема, у Ліберії, Кот-д’Івуарі й Конго.
Із початком російсько-української війни служив на Сході України. “Щоб я не хвилювалася, не розповідав про свою роботу, — каже дружина Оксана. — До речі, за одне з успішно виконаних складних завдань його у 2014 році нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня”.
Щоб я не хвилювалася, не розповідав про свою роботу.
Чоловік пройшов шлях від льотчика-оператора до командира вертолітної ескадрильї. Курсанти, які проходили в Олександра Мариняка практику, розповідають, що він був неймовірно вмілий пілот. Саме Олександр вів вертолітну ланку на 30-ту річницю незалежності України.
У 2021 році Олександр вийшов на пенсію і влаштувався командиром повітряного судна у Національній поліції. “Він вважав, що віддав армії все, що міг. Але, крім мене і дітей, понад усе любив небо і хотів працювати тільки там, де зможе літати”, — каже дружина.
Зранку, коли почалося повномасштабне вторгнення росії, чоловік прийшов у свою військову частину. Його знову зарахували до особового складу. Тож уже 1 березня Олександр Мариняк був на полі бою...
“Мені ж сказав: “Оксано, це мій обов’язок! Якщо я не піду воювати, москаль прийде в нашу хаті”. Ці слова до сьогодні звучать у моїх вухах... Я раз у раз питаю себе, чи могла тоді його зупинити…”, — тремтячим голосом мовить дружина.
Пані Оксана каже, що рахувала дні й молилася, просячи Бога, щоб чоловік повернувся додому живий. Та одного дня її серце відчуло біду — від ранку дружину не покидала тривога. А незабаром їй повідомили, що Олександр загинув: вилетів на завдання і не повернувся. Його вертоліт збила ворожа ракета у Броварському районі на Київщині.
Через чотири доби дружині передали тіло чоловіка, а наступного дня його поховали у Бродах. “Найважливіше, щоб усі ці смерті не були даремними. Україна повинна перемогти”, — каже вдова Героя України.
