Майже щодня Олена Чайковська із села Обухів, що на Вінниччині, йде на могилу сина — Ярослава, несе йому квіти. 20-річний прикордонник загинув у травні минулого року на Чернігівщині. Бійця посмертно нагородили орденом “За мужність” III ступеня.
За словами пані Олени, син завжди був її опорою та втіхою, заради нього вона кілька останніх років мужньо боролась із онкохворобою. “Не раз благав мене: “Матусю, ти тільки лікуйся, живи, я все зроблю для цього”, — розповідає жінка. — А вийшло так, що я жива, а його нема. Син мріяв: коли я одужаю, то він собі заробить на автомобіль і повезе мене куди моя душа забажає”.
Ярослав Чайковський закінчив Чернятинський сільськогосподарський коледж, де отримав диплом за спеціальністю “агроінженерія”. Склав на права і міг керувати не лише машинами, а й тракторами. Проте в аграрній сфері працювати не захотів.
“Він марив військовою службою, рівнявся на мого рідного брата Віталія, який понад 20 років служить у прикордонних військах, — каже пані Олена — Ярослав не раз казав, що хотів би носити зелений берет і бути корисним своїй державі. Тому влітку 2021 року сам поїхав до Могилева-Подільського, пройшов всі випробування й став до лав прикордонного загону. Я так гордилася сином! На вихідні Ярослав рвався додому, щоб допомагати у господарстві. Завжди привозив нам з меншою дочкою солодощі. Якось син повернувся із відрядження з-під українсько-румунського кордону і подарував мені орхідею, яка досі своїм цвітінням нагадує про Ярослава”.
Із початком повномасштабного вторгнення молодший сержант Ярослав Чайковський став на захист Батьківщини. Разом з побратимами-прикордонниками тримав позиції на Чернігівщині.
“Того дня ми з сином кілька разів спілкувались по відео, він казав, що має бути бойове завдання, після якого напише. Просив не переживати, мовляв, місцевість звільнена від окупантів, усе тихо. Але більше від нього звістки не було, телефон мовчав. Як потім з’ясувалось, 25 травня у бліндаж, де був Ярослав, залетів снаряд. Осколок поцілив синові в обличчя. Врятувати його не змогли. Обличчя сина у день похорону ми прикрили, тому що воно було дуже понівечене, — каже мама Героя. — Поховали Ярослава в Обухові на місцевому кладовищі, а я досі не можу змиритись, що мого сина нема. Занадто коротким було його життя: не встиг одружитись, подарувати мені онуків. Руки опускались, але пообіцяла донечці, що заради неї та нашого Ярослава маю продовжити боротьбу з раком. Коли мені робили днями чергову операцію, уві сні син прийшов до мене й наче тримав за руки, даючи знак, що все буде добре. Тепер він — мій янгол-охоронець”.
