Руслана Данілкіна служила операторкою-зв’язковою. Нині перебуває у шпиталі в Одесі. Дівчина чекає на протезування, а після лікування планує якнайшвидше повернутись на фронт та продовжувати боронити Україну...
“Мама та вітчим Руслани в 2015 році служили в зоні АТО й мають статус учасників бойових дій, — каже Ангеліна Данілкіна, родичка військової. — Коли почалося повномасштабне вторгнення, родина була в Одесі. Батьки одразу пішли добровольцями на фронт, а згодом, у квітні, — й Руслана”.
Спочатку дівчина була прикомандирована до Запоріжжя, де займалась кадрами. Проте робота з паперами не припала до душі. Відтак пішла проситися у 197-й батальйон тероборони. 18-літній дівчині спочатку відмовили, але вона знову й знову телефонувала, приїжджала, тож урешті-решт її взяли.
“Руся (позивний “Сімка”) працювала операторкою-зв’язковою, її робочий графік був цілодобовим, — каже пані Ангеліна. — Ви не уявляєте, яке задоволення вона отримувала, коли передавала нашим хлопцям з “мінометки” координати окупантів... Не раз дівчина була на межі життя та смерті. Якось прилетіло в їхній штаб, рознесло половину будівлі... Ударною хвилею Руслану відкинуло від дверей, але вона вижила”.
10 лютого Руслана з побратимами виконували бойове завдання. У той час почався мінометний артилерійський обстріл. Осколки однієї з ракет поцілили у пасажирське сидіння, де була дівчина — в результаті вона отримала важке поранення у ногу.
“Ми з чоловіком, старшим братом Русі, були саме разом, коли вона написала “попало в нас”. Час йшов на секунди, — пригадує Ангеліна Данілкіна. — Дуже пощастило, що поруч проїжджали дивовижні люди, вони врятували Русі життя. Але вона втратила багато крові.
Після того, як Руслану привезли в лікарню, хірург сказав: “Ще б секунд 10, і ми б її не врятували”. У Чорнобаївці Русі ампутували ліву ногу трохи вище коліна. Потім перевезли в Одесу, щоб ми могли бути поруч”.
За словами співрозмовниці, у перші дні після ампутації Руслана Данілкіна психологічно почувалась дуже погано.
“Вона казала нам, що не хоче жити, не розуміє, чому залишилась живою. Боялась, що в нових обставинах виявиться нікому не потрібною, — продовжує пані Ангеліна. — Але мій чоловік зумів її підтримати, змотивувати. Він постійно наголошував, що Руся — героїня, що, попри юний вік, вона проявила хоробрість і пішла нас усіх боронити від російської армії. Тому всі нею тільки пишаються.
Вона казала нам, що не хоче жити, не розуміє, чому залишилась живою.
Зрештою, Руслана заявила, що житиме заради нас та України. Ба більше — після протезування обов’язково повернеться у стрій, щоби перемогти кляту русню. Тільки переживає, чи погодяться на це командири. Проте знаючи, якою наполегливою є наша Руся, я переконана, що й це їй вдасться.
Тепер Руслана хоче бути мотивацією для інших поранених та постраждалих від війни людей, щоб вони не втрачали віру в життя. Вона допомагатиме їм знайти в собі сили, аби впоратися з усіма труднощами”.
