"Мені завжди кажуть, що я маю складний характер, — зауважила вона. — Не знаю, чи ви помітили, але в Україні людьми зі складним характером зазвичай називають тих, в кого просто він є. Тобто коли ти маєш певні чіткі принципи і не боїшся їх декларувати, не йдеш на компроміси щодо певних засадничих речей, відповідно, конфліктуєш із носіями протилежних поглядів, то отримуєш ярлик людини зі складним характером".
Однак, попри це, треба не боятися говорити правду й обстоювати її. "Не робіть компроміси, коли ваша совість каже вам, що щось не так. Не
бійтеся прислухатись до вашого внутрішнього голосу, не укладайте союзи чи партнерства зі злом із добрими намірами, не легітимізуйте зло — боріться з ним, називайте речі своїми іменами", — сказала міністерка.
І таких, хто підтримує її думку, немало. Нам і справді дуже бракує сміливих, чесних, сильних, активних. Тих, хто дбає про суспільне благо, а не лише про свій добробут. Тих, хто не перекладатиме відповідальність на інших, а візьме її на свої плечі.
То які ми? Які наші головні ментальні риси? Які нам допомагають виживати, а які гальмують розвиток нашого суспільства?
"Ми дуже довго перебували у рабстві, — наголошує Герой України, колишній політв'язень Степан Хмара. — А це породило комплекс меншовартості. Погляньте: нині українці мовчать як раби. Дозволяють владі принижувати себе. Де наша гідність? Люди не хочуть відірватись від диванів та щось змінювати!
У нашому поколінні були фанатики-ідеалісти, а нині я їх не бачу. Українці готові терпіти. Як наслідок, страждають п'ять відсотків тих, хто готовий щось робити, — платять кров'ю і навіть життям!”
"Українцям треба попрацювати над своєю інерційною схильністю до патерналізму, — зазначає Мирослав Маринович, правозахисник, публіцист, член-засновник Української Гельсінської групи. — Патерналізм означає: я — маленька людина, я — нічого не вирішую. Вирішують великі дядьки там, нагорі. Відповідно, моє щастя залежить від них, від їхнього керування. Насправді ми самі відповідальні за своє життя, за своє щастя".
"Українці внаслідок численних історичних ускладнень свого часу опинилися в особливому трикутнику поміж трьома амбіційними імперіями чи напівімперіями — Варшавою, Константинополем (Стамбулом) і Москвою, — каже мистецтвознавець, історик і публіцист Вадим Скуратівський. — Протягом століть у них не було можливості для справді самостійного розвитку. Але виробилася особлива риса — здатність до виживання за найважчих обставин. Це головна наша риса. Український етнос пройшов через таке пекло, що, здавалося б, вижити нереально, але він уцілів".
— Чи погоджуєтеся ви з Уляною Супрун, яка заявила, що українцям бракує сміливості та безкомпромісності?
— Сміливість — поняття широке, — каже Олександр Майборода, заступник директора Інституту політичних та етнонаціональних досліджень імені І. Кураса НАН України. — Героїв від природи завжди меншість. Більшість воює, виступає проти несправедливості лише за наказом. Треба розуміти: для того, щоб нація була смілива, сміливою має бути її еліта: керівники всіх рівнів, офіцерський корпус... Тут, на жаль, маємо проблеми.
В. Скуратівський: — Я не згоден. Згадаймо український дисидентський рух. Це були дуже принципові й порядні люди. І нині маємо багато сміливих людей. Вони воюють на фронті з однією з наймогутніших армій світу. І на Майдані не боялися покласти свої життя за країну.
— Український філософ Олександр Кульчицький відзначив дві протилежні традиції поведінки українців, які склалися внаслідок історичних обставин — vita heroika та vita minima, — наголошує філософ і публіцист Сергій Грабовський. — Перший тип поведінки — героїчний, орієнтований на боротьбу, на захист національних інтересів. Другий тип орієнтований на терпіння негараздів, виживання за будь-яку ціну.
У фольклорі різниця між цими двома типами вилилася у два варіанти відомої приказки, яка починається словами "моя хата скраю". Перший: моя хата скраю — я перший стріляю. Другий: моя хата скраю — нічого не знаю.
Не можна сказати, що перший тип — позитивний, другий — негативний. Бо завдяки тим людям, які терпіли, пристосувалися до обставин, іноді відбувалося виживання українців як таких.
— Які визначальні риси українців ви б назвали?
О. Майборода: — Українці розсудливі. Зовні імпульсивні, але зрідка піддаються пристрастям. Уміють керувати своїми емоціями. Хазяйновиті.
Щодо негативних рис, то це надмірна індивідуалістичність, занурення в особисті справи. Через традиційну хазяйновитість українців інколи буває так, що добробут їхнього хутора чи села важливіший за принципи.
— Чи погоджуєтеся з тим, що нам бракує чесних людей?
С. Грабовський: — Нам бракує домінування у суспільному житті взірців чесності. У Західній Європі, попри певні вади її суспільства, була аристократія, яка задавала імпульс честі. У нас же розуміння того, що чесним бути невигідно (у матеріальному й моральному сенсах!), на жаль, руйнує суспільство.
О. Майборода: — Ми не звикли говорити іншим про їхні нечесні дії у вічі. Не кажемо цього родичам чи близьким, а воліємо делікатно промовчати. Це властиво всім націям, які тривалий час не мали своєї держави, а змушені були пристосовуватися до обставин замість формувати обставини під себе.
— А як щодо вміння об'єднуватися? Чи можна вважати нашою вадою брак солідарності?
О. Майборода: — Народу, який був би в усьому єдиний, не існує. Завжди є безліч різних точок зору, думок. У цьому сенсі українці нічим не відрізняються від більшості інших. Почуття консолідації не означає, що всі однодумці. Головне — коли рішення ухвалено більшістю, українці не саботують його.
В. Скуратівський: — Україна дуже пістрява. Різні регіони мають різний історичний родовід. Візьмімо Луцьк та Одесу. Це різні світи. Київ та Одеса — теж різні. Об'єднати людей з різних регіонів дуже важко. Але зверніть увагу: в самих цих регіонах є громадські об'єднання. Треба працювати над тим, щоб вони, регіональні об'єднання, гуртувалися між собою на грунті спільної мети і спільних поглядів.
— З одного боку, у звичному повсякденному житті українці не довіряють один одному, — зазначає Мирослав Маринович. — Через те не можуть бути солідарними. Українці бояться, що інша людина їх підведе, замикаються у своїх шкаралупках.
Проте у час піднесення українці проявляють дива солідарності. Під час Революції Гідності люди були готові на жертву заради того, аби допомогти ближнім.
— Над чим українцям ще треба попрацювати?
О. Майборода: — У перші роки після розвалу Радянського Союзу українці більше жили мріями. Вважали, що все якось саме налагодиться. Тепер дедалі більше покладаються на себе, тверезіше оцінюють промови та гасла й менше вірять обіцянкам. Утім купуються на популізм. Це потрібно виправити.
Головні новини за добу — в нашій щоденній розсилці y Telegram
Наталія ВАСЮНЕЦЬ, Олена КОВАЛЬСЬКА
