Леся Павлюк однією з перших на Прикарпатті стала працювати з дітьми з особливими освітніми потребами та впроваджувати інклюзію у початкових класах.
— Кожна дитина з ранніх років про щось мріє. Так було і в мене. Я народилася та виросла в селі Підлужжя біля Івано-Франківська, — розказує Леся Павлюк. — Мої батьки не вчителі. Просто я від першого класу полюбила школу і вирішила: буду вчителькою. Також люблю дітей. Пригадую, як навчила молодшу сестру Марійку письмового додавання та віднімання багатоцифрових чисел, коли їй було лише п’ять років, а мені — одинадцять. А ще у своєму селі я організувала свято Івана Купала. Для цього їздила в бібліотеку, шукала книжки, написала сценарій. Далі збирала на пасовищі дітей, роздавала тексти. І свято вдалося! Тому я з дитинства не просто вчителька, а ще й добра організаторка (сміється).
— А де ви навчалися?
— Після 9-го класу вступила до Коломийського педколеджу на спеціальність “початкове навчання з хореографією”. До речі, дуже люблю танцювати. Бакалаврат закінчувала у Чернівцях, магістратуру — в Івано-Франківську. З 2012 року працюю у ліцеї №7. Добре пам’ятаю свій перший урок у першому класі. Треба було розповісти про В’ячеслава Чорновола. Уявляєте! Першачкам — про великого українця, про якого можна томи науково-історичних та публіцистичних праць написати. Я розповіла про Чорновола як про людину, яка виборювала незалежність, чесного, сміливого, правдолюбця. Казала про те, як багато людей його підтримували і як багато людей не дуже добрих були проти нього. Ось так пояснила діткам про знаного українця. Говорила і про нашу країну, про важливість Батьківщини для кожного.
— Коли ви вирішили подаватися на премію? I які напрацювання подали на розгляд журі?
— Уперше подалася на премію в 2020 році, а потім — у 2021-му. Двічі була в списку 50 найкращих педагогів України. Коли почалося повномасштабне вторгнення, конкурс проводився в іншому форматі. І тоді я не подавалась, бо вважала, що визнання заслуговують найперше вчителі, які навчають онлайн тих діток, що вимушено покинули свої домівки, школи, які працюють на прифронтових територіях. Цьогоріч вирішила, що подам матеріали на премію востаннє.
Щодо напрацювань, то представила ті, з якими щоденно працюю. Так, я використовую на уроках в початкових класах прийоми освітньої кінезіології, коли дитина робить різні рухи двома руками. Це дає можливість розвиватися двом півкулям мозку. Така робота ефективна для дітей з особливими освітніми потребами. Застосовую і мнемотехніки (вправи на запам’ятовування). Також я членкиня авторської творчої майстерні вчителів початкових класів при Івано-Франківському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти, учасники якої розробляють навчально-методичні посібники. Ми займаємося також питанням використання цифрових засобів навчання на уроках, бо це вимога часу. Описуємо платформи, сайти, застосунки і розповідаємо колегам, як це працює на практиці. Цей момент роботи я також представила.
— Що відчували, коли оголосили, що ви стали володаркою цьогорічної премії?
— Це стало для мене великою несподіванкою. Я плакала. До речі, попередньо я вже отримала нагороду “Вибір українців”. Була рада, що мене відзначили люди. Але про те, що стану переможницею, навіть не думала. Приготувалася вітати когось з колег. Аж раптом оголошують моє прізвище...
— Чи привітали вас учні?
— О, емоцій було ще більше, ніж на врученні премії. Мої пташатка обіймали мене, кожен хотів просто доторкнутися до нагороди, потримати її. А вона, скажу вам, важкенька. Тому я мусила підтримувати її разом з кожним учнем та ученицею свого класу. Кожна дитина при цьому розповідала про свою мрію. Адже коли чогось дуже хотіти і працювати — усі мрії здійснюються!
— Як плануєте витратити преміальні — мільйон гривень?
— Ще зараз напевне сказати не можу. Але хочу розвивати власні освітні проєкти.
