До повномасштабного вторгнення пані Людмила мешкала у Ковелі, що на Волині, була співвласницею кафе. Каже: з дитинства любить тварин.
“Коли почалася велика війна, моя сестра з чоловіком, які є військовими й проживали у Маріуполі, змушені були покинути місто. Швагро привіз до мене племінників, а сам записався у тероборону — 100-ту окрему механізовану бригаду, в якій і я тепер служу”, — розповідає Людмила Костюк.
Жінка зосталася із племінниками. Згодом вона та ще одна її сестра з дитиною подалися за кордон, бо переживали через можливий наступ з Білорусі. З допомогою волонтерів потрапили в Італію. “Ми жили у містечку біля Турину. Добре нас прийняли, люди там привітні, довкола — гори, повітря чисте. Попри все, ми дуже хотіли додому”, — згадує.
У липні 2022 року пані Людмила повернулася у Ковель. Через кілька днів побачила біля будинку худе змучене сіре кошеня, якому на вигляд було місяців чотири. Принесла пухнастикові смаколиків, той все з’їв, вдячно понявкав, та до хати спершу не йшов, боявся. Але поступово став лащитися до нової господині, і та незчулася, як кіт прийшов жити в її помешканні. “Я пухнастика покупала, розчесала і назвала Гріджьо, що в перекладі з італійської означає “сірий”. Виріс він справжнім красенем, далі до сусідських кішок женихатися почав, так що маємо ми в Ковелі “синів та доньок”, — з усмішкою каже моя співрозмовниця. — Коли я з Гріджьо вже на Схід приїхала, то казала жартома усім, що невдовзі нам надішлють рахунки на аліменти”.
На службу Людмила Костюк пішла на пораду швагра, який розповів, що в їхню бригаду потрібні кухарі. “У ТЦК так і сказала: хочу вступити до лав ЗСУ, але з однією умовою — якщо візьмете разом з котом, — сміється військовослужбовиця. — Там мої слова сприйняли як жарт”. Людмила спочатку служила у рідному місті, а згодом поїхала на Схід.
Гріджьо залишила на сусідів. Ті годували котика, але власниця дуже за ним сумувала. І одного разу чоловік сестри привіз їй пухнастика. Ото вже було і радості, і сліз, і нявчання! Відтоді сержантка служить разом зі своїм пухнастим помічником. “Напевно, котик має спеціальну переноску?” — питаю пані Людмилу. Військова відповідає, що чотирилапий побратим такого не визнає і завжди чемно сидить у неї на руках (у машинах, маршрутках) та чудово орієнтується на місцевості. Гріджьо спершу боявся вибухів. Але вже звикся і тільки ледь вухом веде, коли чує звук снаряда. Людмила Костюк каже, що котик любить поїсти, особливо йому смакує (зрештою, як і всім котам) сире м’ясо, риба, сметана, молоко. Тож не дивно, що на казенних харчах пухнастик неабияк погладшав і вже важить 4,5 кілограма. Щоправда, нявкотуна треба добре розчісувати, бо має довгу шерсть. Помічник сержантки не дуже любить митися, проте мусить, бо у війську важлива дисципліна. Навіть для кота. “Побратими його дуже люблять. Гріджьо для всіх нас є пухнастим антистресом”, — зауважує військова.
