Стасік — це псевдонім 26-річної Анастасії Шевченко із Києва. Я поговорила з авторкою "Колискової для ворога" про війну, творчість та особисте життя.
— Як виник ваш хіт "Колискова для ворога"?
— Спочатку я сіла і написала текст, — розповідає Анастасія. — Не одразу вдалося підібрати правильні слова, але я точно знала, що хочу сказати. Потім текст вирушив до композитора і назад до мене уже повернувся акустичною версією пісні. Далі — аранжування, яке додало ще глибшого смислового навантаження.
— А скільки, власне, часу ви створювали цю композицію?
— Я й не пригадаю достеменно, адже "Колискова для ворога" лежала в шухляді два роки. Вона чекала слушного моменту — тієї миті, коли я буду мати силу її опублікувати.
— До речі, багато хто називає її жорстокою...
— Смерть нікому не до вподоби. Тому я розумію людей, які не хочуть думати про смерть: свою чи чужу.
— Знаю, ви захоплюєтеся театром. Що саме вас у ньому приваблює?
— Так, я з дитинства мріяла грати в театрі. Саме в театрі, а не в кіно. Прагнула живої сцени. Займалась цим в школі, тривалий час брала участь в багатьох перформансах та виставах.
Однак згодом довелося частково покинути це заняття. Я пішла на Майдан, далі — війна. Театр — психологічно складний вид діяльності: потрібно прожити долю іншої людини, роль якої ти граєш. І це нелегко — тут би зі своїм впоратись!
— Розкажіть більше про свою участь у Революції Гідності.
— Вперше на Майдан я прийшла у вечір перед розгоном: подивитися, що це, підтримати своїх друзів. А після побиття активістів уже повернулась як учасник. Це моя країна — тут не може такого відбуватись! До речі, на Схід пішла за тією ж логікою. І зрозуміла, що треба йти на війну ще до того, як вбили моїх перших друзів.
— Як ваш вчинок сприйняли рідні?
— Бабуся не знає досі... Мамі було дуже важко, але вона усвідомлює, що я — окрема людина. Вона не стала би режисувати мого життя. В якомусь із інтерв’ю мама зізналась, що у той час, коли я була в АТО, вона могла просто йти вулицею та заплакати. Але мені вона цього не казала, не намагалася тиснути на жалість чи маніпулювати.
— Чим саме ви займалися на війні?
— Я була стрільцем-санітаром. Тобто мала зброю, але займалась першою допомогою. Наприкінці мого перебування там була інструктором з само- та взаємодопомоги під вогнем.
— Коли повернулись, чим вирішили займатись тут?
— Все, що я могла — лежати й лікуватись. На це треба було чимало часу. Зрештою, лікування триває й досі, хоча повернулась я ще в січні 2016...
Допомагає робота. Після війни почала зніматися у кіно, потім у мене з'явилася власна телепередача на суспільному мовнику. Було дуже цікаво, але, на жаль, після двох сезонів урізали фінансування, і довелось йти далі.
— А потяг до музики у вас був завжди чи з’явився після пережитого?
— Мені завжди імпонували народні пісні та спів, але навчатись цьому якось не склалось. А після повернення я таки записалася на вокал — відчула, що мені треба кудись виходити з дому декілька разів на тиждень, мати якийсь графік життя.
Музичний проект розпочала, оскільки зрозуміла, що саме таким чином можу звертатись до людей.
— Розкажіть про ваше псевдо. Чому саме Стасік?
— Бо це мило! (Усміхається). Таке собі секретне ім’я. Є Анастасія Олександрівна і є Стасік. Це певний стан, коли я готова вийти й відверто говорити.
Пропонуємо також вашій увазі відверту розмову з Юрком Іздриком: "Не приведи Господи бути Шевченком".
