Нещодавно українці, які мешкають в Індії, переклали “Щедрика” Миколи Леонтовича на мову гінді. Пісня у такій обробці зазвучала у світі вперше. А втілила в життя ідею українська поетеса Марина Акрам, яка живе в Індії вже понад двадцять років. Ми розшукали Марину, а також кількох інших представниць української діаспори в Індії, аби дізнатись про їхнє життя там.
“УДОМА СПІЛКУЄМОСЬ СОЛОВ’ЇНОЮ”
51-річна Марина Акрам — родом з Полтавщини. Вчитись поїхала до Дніпра, де й познайомилась із майбутнім чоловіком. 50-річний індієць Танвір — медик, працює сімейним лікарем. “Вперше я прилетіла до Індії у 1995-му, — розповідає Марина. — Тоді вразила неймовірна спека у цих краях, а ще — повсюдний запах спецій. Родина Танвіра гарно мене прийняла, і через п’ять років я прилетіла сюди вже в статусі дружини”.
Марина Акрам.
Нині Марина зі сім’єю мешкає на околиці Делі.
“Маємо з чоловіком двох синів — Асіма й Аяна, — розповідає жінка. — Старший навчається в інституті, планує працювати у сфері ІТ, молодший — закінчує 10-й клас. Навчання ведеться англійською мовою, хоча мої діти знають і гінді, і українську. Вдома ми спілкуємось солов’їною — чоловік її добре знає”.
А “Щедрика” жінка задумала перекласти, коли почула його японську версію. “Чоловік та син допомогли з правописом — адже хотілось зробити все ідеально”, — каже вона.
Українській громаді Індії такий різновид “Щедрика” неабияк сподобався. До речі, діаспора тут невелика, утім, за словами Марини, старається гуртуватись.
“Є українці, які мешкають на Гоа, в Калькутті, Мумбаї, Делі, — каже жінка. — Загалом наша спільнота українок об’єднує близько ста осіб. Стараємося збиратись разом та відзначати українські свята — Дні вишиванки, писемності, Незалежності. Цього року навіть Маланку святкували!”
“МІЙ РІКАРДО ЛЮБИТЬ БОРЩ”
42-літня Євгенія Маренич родом з Харкова. На Гоа мешкає останні п’ятнадцять років, тут і познайомилась зі своїм чоловіком Рікардо — пара живе у цивільному шлюбі.
Євгенія Маренич з чоловіком.
До речі, одружитись в Індії, за словами жінки, — ще той квест. “У деяких штатах не можна створити сім’ю без письмового дозволу батьків, — каже Євгенія. — А в інших треба піти до суду, подати заяву, потім умістити оголошення в газеті, що такий-то одружується з такою-то, і чекати місяць. Якщо ніхто за цей час не прийде зі скаргою та не буде проти, то пара може йти вдруге до суду й отримати дозвіл на одруження”.
Вперше Євгенія побувала в Індії із танцювальним колективом, працювала тут за контрактом. “Після закінчення контракту я повернулася в Україну, — каже вона. — Але сидіти вдома не хотілось, тож ми з подругою вирішили знову приїхати в Індію, так тут і залишились. Нині я маю на Гоа власне івент-агентство, запрошую артистів з різних країн, зокрема і з рідної України”.
Євгенія Маренич признається: українські страви готує нечасто, а проте вони є в меню її сім’ї. “Мій чоловік любить борщ, сирники, а ще — “шубу”, — каже жінка.
“НАМ ЗАБОРОНЕНО ЗНАТИ НАПЕРЕД СТАТЬ ДИТИНИ”
30-річна Христина Мазумдер переїхала до Індії два з половиною роки тому. Нині живе у штаті Ассам, у селі.
Христина Мазумдер.
“Зі своїм чоловіком я познайомилась в Україні, у Тернополі, де обоє навчались, — каже жінка. — Справили весілля. Наші 13-річний Максим та 9-річна Дарія росли в Україні. Але кілька років тому ми переїхали — перспективи у чоловіковій професії (він — лікар) в Індії кращі. Тут уже народилась Афія — донечці 4 місяці.
До слова, в Індії категорично заборонено дізнаватись стать дитини під час вагітності. Є три обов’язкові УЗД, але лікар не може сказати, кого ви чекаєте, — за це передбачено відповідальність. Такий закон прийняли з огляду на те, що багато батьків вирішували робити аборт, коли мала народитися дівчинка — адже за неї потрібно готувати чимале придане”.
За словами українки, життя в сільській місцевості Індії, — нелегке. “Приміром, якось у нас зникло світло, бо згорів трансформатор, — розповідає вона. — Тоді люди мусили збирати гроші, бо хтось у селі мав борги, через які нам не хотіли ставити новий трансформатор. Вода, буває, також зникає. А газ привозять сюди лише у балонах”.
І навіть овочі купити фактично ніде — їх привозить до села продавець. “Якось попросила велику капустину, хотіла голубці зробити. Та продавець ніяк не міг мене зрозуміти, все пропонував кілька менших головок, мовляв, якщо так хочу капусти, то він мені багато дасть”, — усміхається жінка.
***
Представниці діаспори в Індії кажуть, що тамтешнє життя їм до вподоби. Але й про Україну не забувають — вона завжди в їхніх серцях.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про секрети щастя, здоров’я і довголіття від 88-річного лижника
