Кожен день Любові Костюк із міста Дубна, що на Рівненщині, розписаний по хвилинах. Бо треба і спекти щось смачне воїнам, і допомогти маскувальні сітки плести. А опісля все це ще й спакувати та відвезти власним автомобілем на пошту.
“За кермом я з 20 років, — розповідає Любов Костюк. — Наша родина має сучасну іномарку. Син каже, щоб їздила нею. Але я не хочу. Люблю свій ВАЗ, якому вже 30 років, і ні за що його не зраджу. Та й на дорогах буває не зовсім безпечно. Якби, не дай Боже, сталася якась аварія, то мого “залізного коня” зремонтувати дешевше”.
Зі слів волонтерки, багато її родичів по чоловіковій лінії нині на фронті. Тому розуміє, яка важлива допомога воїнам.
“Та і я така людина, що не можу сидіти без діла, — зауважує пані Люба. — Разом із небайдужими плетемо килимки, маскувальні накидки, печемо пироги та готуємо інші наїдки. Працюю і як кур’єрка: у своєму причепі вожу до греко-католицької церкви борошно, олію, а вже там дбають про смаколики бійцям. Доставляю місцевим майстриням гільзи, на їх основі роблять ляльки-мотанки, які передають на ярмарки, а на вторговані гроші допомагають ЗСУ. Щотижня завантажую у своє стареньке авто пакунки, везу на пошту, щоб відправити на фронт. Якщо не встигаю, то син допомагає. На щастя, ще ніколи такого не було, щоб переплутала щось. Передаємо допомогу на різні напрямки — це і Донеччина, і Запоріжжя, і Дніпропетровщина.
Так, здоров’я підводить, але на скиглення часу нема. Бійцям на передовій — набагато важче. Тож доки ходжу, доти буду трудитися. Щодня молю Бога про одне — аби швидше закінчилася війна і всі наші захисники повернулись додому живі й неушкоджені. Моя подруга, 88-річна Раїса Прокопчук, у 2022 році втратила на фронті внука. Це страшне горе. Нам треба об’єднуватися і підтримувати воїнів, щоб вберегти якнайбільше життів”.
