Після розлучення львів’янка самотужки виховувала сина Романа. Одного разу він спитав: “А якби ти всиновила дитину, з мене ніхто би не сміявся?” Тоді жінка, яка розвивала власний бізнес, зрозуміла, що ще не готова до таких змін. Згодом разом з однодумцями стала відвідувати сиротинці. Якось одна з вихованок поділилась, що її з молодшим братом переводять у прийомну сім’ю, де їм не сподобалось. І тоді 41-річна Оксана вирішила змінити своє життя заради цих дітей.
“Я дуже переживала за долю Ані й Павла, боялась, що більше їх не побачу, — каже Оксана Кусяк. — Розповіла синові, що хочу забрати двійко дітей, і він підтримав. Але мені відмовили, адже вже були кандидати. Довго плакала, хоч розуміла, що нічого не можу вдіяти. Попри це, продовжувала стежити за долею брата й сестри, оформляла документи, проходила навчання. Потім дізналась, що 16-річна Аня захотіла повернутись у дитячий заклад, а згодом прийомна сім’я відмовилась і від 14-річного Павла. Тоді я їх нарешті забрала. Хлопчик був занедбаний і наляканий, адже в прийомній сім’ї йому забороняли спілкуватись з рідною сестрою, не випускали гуляти, змушували читати церковні журнали. У Павла ставались напади епілепсії, він погано читав, був у важкому емоційному стані. Але поволі ми зі всім впорались”. Тим часом син Роман, якому було 20 років, пішов добровольцем на війну, брав участь у боях на Донецькому напрямку.
Зрештою Оксана Кусяк вирішила створити дитячий будинок сімейного типу, аби повністю присвятити себе вихованню дітей, які залишились без батьківського піклування. Так у сім’ї з’явилася 17-річна Таня, яка змалечку жила в дитячому будинку. А потім в одному з львівських дитячих будинків сімейного типу померла засновниця, тож семеро прийомних дітей залишились самі. Пані Оксані запропонували взяти їх на виховання. “Душа боліла за цих дітей, вони багато пережили, а дехто вже вдруге втратив маму, — розповідає жінка. — Я порадилась зі своїми прийомними дітьми, вони зраділи, що наша сім’я збільшиться. Відтак наприкінці січня 2016 року ми почали жити всі разом.
Найменшими були семирічні брати-близнюки Петро і Павло, вони не знали своєї біологічної мами від народження. Богдан мав десять років, його сестра Олеся — 12, а брат Ігор — 17. А ще були 14-річна Ліка (коли дівчинці було три рочки, її маму позбавили батьківських прав) й 13-річний Влад (його покинули у пологовому)”.
Оксана Кусяк не приховує: перші місяці були дуже складними. Молодші діти швидше адаптувались до змін, найважче було знайти підхід до підлітків. “Непросто було й готувати на таку велику родину. Варила десять літрів борщу чи капусняка, запікала ціле деко котлет — цього вистачало на один раз. А ягоди закуповувала ящиками, частину заморожувала. Хлопчикам і дівчаткам подобалось зранку їсти молочну кашу з ягодами, — з усмішкою каже пані Оксана. — Згодом, аби краще розуміти потреби дітей і будувати з ними гармонійні стосунки, вирішила навчатись на психотерапевтку”.
У цій великій сім’ї з’явилось чимало теплих традицій. Приміром, на Великдень діти вдягали свої перші вишиванки й разом йшли до Шевченківського гаю святити паски, які спекла пані Оксана. А на дні народження збирались усім кагалом за великим столом зі святковим тортом і кожен за чергою виголошував імениннику побажання.
У Богдана (йому вже 19) найтепліші спогади пов’язані з мандрівками: “Щоліта мама возила нас у Карпати, на Хмельниччину, в подорож по замках. А ще ми сплавлялись на каяках по Дністру. З мандрівок я привозив магнітики й чіпляв їх на холодильник, їх у колекції вже понад 20”.
Петро та Павло кажуть, що найбільше любили свій день народження, адже тоді пані Оксана влаштовувала для них та їхніх друзів пікніки й веселі розваги. “Разом із братом та Богданом ми залюбки куховарили. Пригадую, якось приготували суші-торт, усім сподобався”, — згадує Петро.
У 19-річному віці Аня вирішила розпочати самостійне життя й створити власну сім’ю. А Ліка виявила бажання повернутись у свою родину — вона весь час спілкувалась із рідною бабусею, яка, зрештою, оформила над нею опіку. “Тривалий час Ліка приходила у гості разом із бабусею, яка нерідко радилась щодо виховання внучки”, — зауважує Оксана Кусяк.
...Зранку 24 лютого 2022 року син Роман, який давно працював у Дубаї, зателефонував мамі й сказав, що повертається в Україну. І вдруге став на захист Батьківщини. Обороняв Київ, Харківщину, Сумщину, Бахмут. Зазнав осколкового поранення і після лікування повернувся у стрій. “Згодом добровольцем на війну пішов Влад, потрапив у сухопутні війська. Він часто дзвонив, потім протягом тижня з ним не було зв’язку. А тоді мені повідомили, що Влад загинув на Запорізькому напрямку. Йому був лише 21 рік”, — зітхає Оксана Кусяк.
Два роки тому задля безпеки молодших синів вона вирішила переїхати до села Ямниця, що на Франківщині. Придбала там хатинку. А вісім місяців тому стала бабусею. “Романові тоді дали відпустку й він встиг приїхати до дружини Аліни на пологи, був поряд, коли на світ з’явилась Софійка. Опісля син повернувся на війну”, — зауважує співрозмовниця.
Пані Оксана залюбки розповідає про успіхи своїх прийомних дітей. Ані — 26 років, разом із чоловіком виховує синочка Ромчика. Тані — 25, вона заміжня, має донечку Вікторію, захопилась фотографуванням. 24-річний Павло здобув вищу освіту, працює в ресторані помічником кухаря. 24-літній Ігор реалізував свою мрію — став графічним дизайнером. Олеся, якій 21, навчається на педагогиню молодших класів. 16-річний Петро здобуває освіту в коледжі, мріє про кар’єру кухаря-технолога, а його брат-близнюк Павло вирішив стати художником.
“Я пишаюсь всіма своїми дітьми!” — каже насамкінець 52-річна Оксана Кусяк, яка віднедавна підтримує і консультує усиновителів, адже має за плечима чималий досвід та знання.
