Познайомились вони під час навчання парамедиків. І з тих пір не розлучаються. Лише за останній рік вони здолали 280 тисяч кілометрів передовою. Про вихідний, зізнаються, годі й мріяти.
“За фахом я тренерка з фізичного виховання, паралельно викладаю у місцевому коледжі інженерну графіку та комп’ютерне проєктування, — розказує Ірина Міронова. — Коли почалась велика війна, хотілось бути корисною фронту. От і записалась парамедикинею до однієї з бригад. Навчання проходило за стандартами НАТО, до Кривого Рогу приїхали фахівці з-за кордону і я допомагала ще й перекладати з англійської мови на українську. Віктор, який раніше не мав досвіду служби, теж прийшов опанувати цю справу, хотів навчитися й себе рятувати, й інших. Потім були спільні поїздки в зону бойових дій, де ми застосовували знання на практиці. Багато часу проводили разом і... закохались. Віктор мені освідчився в Авдіївці, де тривали важкі бої. Він вирішив зробити це біля стели “Я люблю Авдіївку”. Коли ми приїхали туди, коханий запитав: “Ти вийдеш за мене? В тебе — дві хвилини. Якщо не погодишся, то залишу тебе тут. Якщо так — їдемо додому”. Звісно, я погодилась. Весілля не було, ми просто розписались. Бо не на часі святкувати”.
Рік тому Ірина та Віктор започаткували громадську організацію “Українське братство”, мета якої — допомога військовим та цивільним. Пара побувала на багатьох напрямках: Донецькому, Херсонському, Запорізькому, Харківському, Сумському. Вже планують рейс у Курську область, бо звідти наші бійці запросили машини й медикаменти.
“Нерідко працюємо разом з рятувальниками на місцях влучань, шукаємо загиблих, евакуйовуємо цивільних. На жаль, у Кривому Розі прильоти бувають часто, — додає співрозмовниця. — Після звільнення Херсону, пам’ятаю, виїхали на місце, де щойно прилетіла ракета. Під завалами опинилися 11 людей, з них лише шістьох ми встигли врятувати. У нас є підрозділи, які займаються пошуком “двохсотих” на полі бою, доправлянням тіл полеглих захисників. Ще один напрямок нашої роботи — обмін тіл з російською стороною. Це дуже складний, але важливий процес. Бо рідні та близькі чекають на наших хлопців і дівчат, щоб з почестями їх провести в останню дорогу. Також займаємось евакуацією тварин із зони бойових дій. Купуємо для підрозділів машини, возимо на передову їжу, спальники, окопні свічки, маскувальні сітки. За останній рік проїхали 280 тисяч кілометрів! Вдома буваємо дуже рідко, вже мовчу про вихідні. Але ми ні про що не шкодуємо. Мріємо: коли настане перемога, то поїдемо на море до Криму. Ось тоді вже влаштуємо собі справжню відпустку”.
