Ініціаторками створення унікальної збірні, адже вона — єдина в Україні, стали завідувачка місцевого клубу Анжела Дацько та бібліотекарка Олена Мельник.
“Декілька місяців тому прочитала в газеті, що в нас, на Дунаєвеччині, хотіли відкрити музей хустки, — розповідає 52-річна Анжела Дацько. — Зацікавилася, бо дуже їх люблю. Маю багато хусток вдома, часто їх одягаю, особливо на виступи. Вирішила, що варто бодай зібрати хустки, бо це історія української культури”. Пані Анжела поділилася ідеєю з колегою. Та підтримала. І жінки розпочали збирати по селі хустки. Назбирали більше як 300 й вирішили, що колекцію треба показати. На Дунаєвеччині музей хусток так і не відкрили, зате він з’явився у приміщенні клубу в Завадинцях.
До музею свої хустки стали зносити не лише місцеві жительки, а й з довколишніх сіл. Нині в колекції 325 екземплярів з ХІХ — ХХ сторіччя. Нещодавно ініціаторки створення збірні отримали посилку від киянки, яка віддала всі хустки своєї родини. “У нас є хустки з різними кольорами фону: білі, чорні, червоні, бордові, жовті, темно- та світло-зелені, сині, декілька фіолетових та жовтогарячих. Останні, як ми дізналися, носили в гуцульському селі Космач, — пояснює пані Анжела. — Найбільше хусток з квітковими орнаментами по краях, зрідка — з геометричними. А ще є хустки з українськими символами — маками, колосками пшениці, волошками, калиною”.
Музейні експонати різні за розмірами. Найбільша — вовняна хустка в клітинку, що має два на два метри. Такі хустки колись носили взимку поверх “дохи” (кожуха). Великі теплі хустки у Завадинцях називають “барашкові” через те, що внизу звисають переплетені закручені нитки (тороки, або “барашки”). Найменша хустка в музеї розміром 50 на 80 сантиметрів. Їх зазвичай зав’язували маленьким дівчаткам. Є й хустки, оздоблені машинною вишивкою, шалінові (вовняні з квітами), перкальові (тоненькі білі з вузьким орнаментом по боках), газівки (з тонкого прозорого матеріалу) та рипсові, виготовлені з домішками хімічного волокна. Коли береш таку хустку в руку, вона наче “рипить”.
Збирачки хусток зазначають, що цей головний убір у давнину супроводжував жінок з народження аж до смерті. Тож недарма українську хустку називають берегинею роду. Так, мати стелила дитині хустку в колиску, згодом завивала в неї маля, аби не застудилося. Хустку як оберіг та згадку про неї дарувала дівчина хлопцеві, який ішов до війська. Нею зав’язували (та й нині це роблять) голову нареченій під кінець весілля, що символізує новий статус — заміжньої жінки. Жінкам, які відійшли у вічність, хустки нерідко й сьогодні кладуть у труну.
“Деякі хустки нашої збірні мають свої цікаві історії, — провадить далі співрозмовниця. — Часто їх присилали ще за часів горезвісного радянського союзу в посилках родичі з-за кордону. Так, сестра мого прадіда після Другої світової війни виїхала в Канаду й прислала моїй бабусі хустку, яку я отримала у спадок. І таких спадків у селі багато. Одна з жительок принесла хустку своєї бабці Ганни. Її надіслав дідусь, Олександр Зарічний, з Німеччини, де лежав поранений у госпіталі. Бабця все життя зберігала й зрідка одягала подарунок коханого”. За словами пані Анжели, було й таке, що хустки рятували життя. У голодний 1947 рік господині, які мали вдома гарні хустини, несли їх через річку Збруч на Тернопільщину й вимінювали там на борошно.
...Всі зібрані хустки акуратно розвішані на стіні кімнати-музею, аби краще їх можна було роздивитися. У майбутньому завадинські активістки планують влаштовувати тут тематичні фестивалі, щоб популяризувати давній символ української жіночності.
