Прикарпатка живе в селі Воскресинці. Вона — берегиня великої родини. Разом із чоловіком Миколою виростили й виховали п’ятеро дітей, мають десятеро внуків і тринадцятеро правнуків.
“Мама теж народилася у багатодітній родині, де було аж дванадцятеро дітей. Вона — одинадцята”, — розповідає Галина Карпенюк, донька ювілярки. Парасковія з дитинства росла кмітливою й розумною. Після сільської школи вступила до Коломийського педучилища. Але закінчити його дівчині, на жаль, не вдалося. Юнка покинула навчальний заклад на останньому курсі, бо вдома було багато роботи. На батькове наполягання, Парасковія повернулася в село. “Часи тоді були буремні, — мовить далі пані Галина. — Старший брат матері, Василь, був керівником осередку УПА на псевдо “Оса”. Він попросив 17-річну молодшу сестру допомагати йому. Ви лише уявіть собі: моя мама переходила убрід гірську річку Прут і на собі несла, ризикуючи життям, гранати, харчі та одяг упівцям. Дядька Василя схопили і запроторили до в’язниці, заслали в Казахстан, де він відбув понад 20 років. Коли оголосили амністію, його якась місцева жінка винесла з тюрми на руках, такий був худий і знесилений”.
У 1948 році Парасковія одружилася з ровесником та односельцем Миколою Карпенюком, якого у роки Другої світової війни вивезли на примусові роботи до Німеччини. Та згодом він повернувся додому. Зі слів доньки Галини, у матері з батьком було велике весілля на свято Покрови Богородиці. До шлюбу їхали верхи у барвистому національному одязі. Микола столярував, мав золоті руки, побудував хату. І все в господі та біля неї зробив самотужки. Дружину чоловік любив і шанував. Але обом доводилося важко працювати. Тим паче що у пари було аж п’ятеро дітей: Мирослав, Петро, Галина, Іван, Василь. Парасковія, яка перед одруженням працювала в дитсадку, мусила гарувати в колгоспі. Сталося це тому, що її чоловік необачно щось сказав проти радянських зайд. Миколі Карпенюку загрожувало ув’язнення. Його врятувала вагітна дружина, яка погодилася працювати в колгоспі.
“Батьки неймовірно важко трудилися, — розповідає пані Галина. — Тато ночами столярував, мама взагалі спала по 2 — 3 години. З 1963 року стала працювати в одному з коломийських ресторанів. Її робочий день тривав 14 — 16 годин. А опісля мусила добиратися до села й братися до хатньої роботи. Ми як могли допомагали їй. Мама хворіла. Та все ж була загартованою з дитинства, призвичаєна до роботи, ніколи не нарікала на життя і долю, лише мала якусь незбагненну тугу в очах. Згодом ми зрозуміли: ця туга була від того, що доводилося жити під радянським режимом”.
Всі діти Карпенюків здобули освіту. Так, один син став педагогом, другий — токарем, донька була старшою операційною медсестрою. Четвертий син працював майстром у легкій промисловості, а наймолодший вивчився на хірурга. Пані Парасковія має почесне звання “Мати-героїня”, а також статус учасниці війни та ветеранки праці. На жаль, у 2006 році жінка овдовіла. Нема вже на цьому світі й двох її синів.
Нині ювілярка багато молиться за рідних, воїнів і за мир. Каже: як колись люди об’єднувалися для допомоги упівцям, так і нині мають стати міцним стиснутим п’ястуком (кулаком. — Авт.), щоб боротися із зайдами. “У нас один одвічний ворог — Московія. І ми його обов’язково переможемо”, — певна Парасковія Карпенюк.
