Життя 21-річного Богдана Зубаченка обірвалося поблизу Кремінної майже десять місяців тому. Після похорону його мати втілила у життя мрію сина — організувала мінівиробництво речей для військових, які безплатно передає на фронт.
“Богдана я виховувала з дворічного віку. Це син мого чоловіка від попереднього шлюбу. З першого ж дня він називав мене мамою. Добродушний, чемний, здавалось, що такій золотій дитині судилося довге і щасливе життя, — розповідає 55-річна Світлана Мірошник, мешканка села Свидівок. — Богдан закінчив автодорожній технікум, займався боксом, виступав на змаганнях районного та всеукраїнського рівнів. Останні роки працював у цеху заморожування на одній із птахофабрик. У нього було так багато планів — мати власну справу, об’їздити ледь не весь світ. Та почалася війна.
Ще за місяць до повномасштабного вторгнення Богданові зателефонували з військової частини Нацгвардії, де він проходив строкову службу. Сказали, щоб був напоготові у разі нападу росіян. 24 лютого Богдан пішов на роботу. А невдовзі прийшов додому, за якихось п’ять хвилин зібрався і пішов. Він плакав — і я теж. Син брав участь у боях за Київщину, потім його перевели до Слов’янського полку Нацгвардії. Богдан служив кулеметником. За рік кілька разів приїжджав додому у відпустку, завжди привозив подарунки. Востаннє був у лютому 2023 року. Тоді ж на сімейній нараді вирішили, що треба відкривати якусь справу. Син запропонував ательє з пошиття та ремонту одягу. Адже за спеціальністю я — технолог швейного виробництва”.
З розповіді співрозмовниці, вони із сином знайшли місце неподалік своєї хати, де запланували поставити вагончик. Написали заяву на виділення ділянки в оренду. Вже й перший внесок зробили.
“Богдан радів, що нарешті мешканцям нашої громади будуть доступні побутові послуги, бо досі мусили їздити за 17 кілометрів до міста, щоб пошити чи полагодити одяг, — додає пані Світлана. — Але, на жаль, 17 квітня 2023 року він загинув під час артилерійського обстрілу біля Кремінної, діставши вибухову травму. Я була на упізнанні і побачила на його тілі отвір діаметром як п’ять копійок. Медики пояснили, що це уламком розірвало легені... Поховали сина у рідному селі. Я важко переносила втрату. Та одного дня вирішила, що сльозами горю не зарадиш. Війна триває, і хлопцям на фронті треба допомагати”.
Світлана Мірошник самотужки написала бізнес-план і виграла грант на його реалізацію. А кімнату сина переобладнала у майстерню, де шиє термобілизну, шапки, шарфи й термоковдри для військових. Працює сама. Каже, що охочих шити задармо нема.
“Викрійки дали люди, які займаються швацтвом. Небайдужі мешканці допомагають нитками, тканиною, багато що купую сама. Менший син зняв ролик про мою ініціативу і виклав у соцмережі. То тепер щодня маю замовлення. Ось телефонувала мама загиблого бійця з Вінниччини. Після важкої втрати хоче допомогти його побратимам. Замовила теплі речі. Разом наплакались... Робота хоч трохи відвертає від поганих думок. Певна, Богдан усе бачить з небес і пишається, що не здалась і працюю, наближаючи нашу перемогу”.
