Він — капелан Братства ОУН-УПА і з 1997 року — Верховний капелан Українського Козацтва. Одна з його мрій — відбудувати у Києві давній Стрітенський храм. Нині на місці майбутньої церкви стоїть невелика капличка, бані якої прикрашають тризуби.
“Я народився в сім’ї українського націоналіста, дисидента Василя Ткачука, — каже отець Сергій. — І він, і моя мама завжди брали участь у зібраннях дисидентів та різних акціях проти радянського режиму в Києві. На початку 1990-х тато долучився до Української Гельсінської спілки. А потім став одним із засновників Київського Братства ОУН-УПА, згодом — членом ОУН під стягом Степана Бандери.
У мого батька було цікаве патріотичне оточення. Завдяки цьому я, наприклад, якось мав нагоду поспілкуватися із генерал-хорунжим, останнім головнокомандувачем УПА Василем Куком. Ми багато говорили про патріотичність і націоналізм. Я намагався з’ясувати головну відмінність між цими поняттями. Тоді пан Василь сказав, що патріот любить свою державу і пишається нею, а націоналіст готовий за неї боротися і померти. Ці слова закарбувалися в моїй голові на все життя. Я неодноразово повторював їх своїм знайомим і парафіянам”.
— Ваш батько провадив і релігійну боротьбу. Розкажіть, будь ласка, більше про неї.
— Мій батько очолював парафіяльну раду громади УПЦ КП і домагався становлення Української православної церкви. Боротьба за релігійну свободу й відродження репресованих церков посідала ледь не найважливіше місце в його діяльності. І за це 29 січня 1995 року він поплатився життям.
— Що тоді сталось?
— Це була річниця загибелі героїв Крут. У Маріїнському парку зібралися свідомі містяни. Напередодні ми дізналися, що тут поховано близько 20 тисяч киян, які загинули 1918 року під час захоплення міста російським військом. На місці поховання мій батько встановив березовий хрест із пам’ятною табличкою.Того ж дня ввечері МВС штурмувала нашу квартиру за несанкціоноване встановлення хреста в парку. Вони хотіли затримати мого батька, але він заблокував вхід в оселю. Допоки частина спецпризначенців виламувала двері, декілька осіб перебралися до наших вікон через сусідський балкон і вистрелили батьку в спину. За два дні батько помер у лікарні. Йому було лише 48 років. Офіційне слідство швидко закрили.
ЗМІ назвали цей напад політичним убивством. Зокрема, ситуацію висвітлював і знайомий із моїм батьком В’ячеслав Чорновіл. Допомогти домогтися справедливості взявся і Юрій Мурашов — голова найстарішої в Україні неурядової організації з питань прав людини “Гельсінкі-90”. Втім нікого за це так і не покарали.
— А як ви почали свою релігійну діяльність?
— На початку 1990-х я висвятився на священника та влаштувався у патріаршу канцелярію Київського патріархату. Працював пліч-о-пліч з патріархом Української церкви блаженної пам’яті святійшим Володимиром Романюком, який раніше “відсидів” 19 років за боротьбу за волю України.
Хрещеним батьком доньки священника став політв'язень Юрій Шухевич.
Владика Володимир сказав мені, щоб шукав ділянку для побудови храму і створення парафії. Я тоді ознайомився з історичними дослідженнями про столичні храми і дізнався про Стрітенську церкву в Києві, яку звели приблизно 1037 року. У 1852 — 1861 роках стару дерев’яну споруду храму вирішили перебудувати із цегли. Кажуть, що тоді у розписі храму своєму товаришу Іванові Сошенку допомагав сам Тарас Шевченко! Але 1934 року радянська влада стерла цю церкву з лиця землі потужним вибухом. Акт вандалізму суспільству пояснили необхідністю реконструкції Львівської площі. Дізнавшись це, я загорівся ідеєю відбудувати храм.
— Утім донині відбудова так і не розпочалася. Чому?
— Хоч Бог послав нам добрих людей і угорського архітектора Яноша Віга, який зробив благодійний проект відтворення храму, хоч цей проект ми захистили в 1999 році на містобудівній раді у столиці, хоч управління охорони пам’яток культури та історичного середовища КМДА підготувало проект розпорядження голови про відтворення Стрітенської церкви — грошей на це так і не виділили. Загалом потрібно 70 мільйонів гривень. Площа Стрітенської церкви має бути 360 квадратних метрів.
— Де збираються учасники вашої парафії нині?
— У капличці площею 18 квадратних метрів, яку громада вирішила спорудити 2000 року. А до того ми молились просто неба.
— Вашу капличку оздоблюють тризуби, а ви є капеланом Братства ОУН-УПА та козацьких об’єднань. На вашу думку, віра і патріотизм мають іти пліч-о-пліч?
— Так. Я проповідую любов до Бога і України. Ісус Христос казав: “Не лукавте, що ви любите Бога, якщо ви не любите ближніх, які поруч нас”. Я українець, поруч мене українці, і я їх люблю. Щодо тризубів — то так, їх чимало у нашій капличці: і на дзвіниці, і на вишитих рушниках усередині будівлі. Адже тризуб — офіційний герб святого Володимира Хрестителя. І Десятинну церкву також прикрашали тризуби. Нині таке оздоблення звертає увагу парафіян на їхнє коріння. Я вважаю, що тризуб — невід’ємний символ української Церкви.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також репортаж із заводу, де створюють мікрочипи
