Продовжуємо знайомити вас, дорогі читачі, з журналістами газети “Експрес”. У минулих номерах про себе
розповідали Богдан Куфрик, Оля Піліщук, Юлія Голодрига, Олег Зубарук, Олена Ковальська. У цьому номері на першій сторінці “Телеекспресу” — людина, якій адресовано чи не найбільше листів і дзвінків до редакції, — Леся Ясинчук. Вона працює в “Експресі” вже 23 роки!
Саме Леся Ясинчук найчастіше розповідає читачам про пільги, субсидії, пенсії та інші види соціальної допомоги, про те, що коїться з курсом валюти та як зекономити на “комуналці”. Її тексти із детальними роз’ясненнями соцслужби уміщують на сайтах, вирізані з газети публікації наклеюють на інформаційні дошки у соцзабезах.
— Лесю, ти мріяла про таке, коли тільки думала стати журналісткою?
— Я? Це мій дідусь! Ветеран війни, він дуже любив читати газети, передплачував усе, що тільки міг. Якось, коли я була у 7-му класі, ми разом дивилися телевізор, і він раптом вигукнув: “Ну коли я вже тебе увиджу на тому екрані?” Я подумала: справді, чому б не стати журналісткою? Але з телебаченням не вийшло — не моє це. А от преса — так.
— До вступу в університет статей не писала?
— Писала вірші! (Сміється). І їх у районній газеті друкували. Про що? Про Україну. Я ж закінчила школу на Дрогобиччині у 1991 році, коли ще існував СРСР. А в університет прийшла вже в незалежній Україні. Під час навчання практикувалася у різних газетах. А у 1996-му прийшла в “Експрес”.
— Першу свою публікацію пам’ятаєш?
— Звісно, мене через неї мало не вигнали. Дали завдання написати репортаж із суду. Справа — про крадіжку телевізора, слухали декілька годин. А текст треба було швидко-швидко написати й здати. І я через поспіх неправильно вказала прізвище судді.
Був великий скандал, я зрозуміла, як дорого коштує помилка. Відтоді дуже ретельно перевіряю прізвища, посади, цифри...
— А яке було найскладніше редакційне завдання?
— Мабуть, стрибнути з мосту. Я і ще двоє журналістів поїхали до Кам’янця-Подільського, там якраз з’явилася модна розвага — банджі-джампінг. Мали випробувати на собі. Страшно було — все ж таки 50 метрів униз. Я наважилася перша. Потім колеги розповіли: ти летіла і співала. Але я не пам’ятаю, що саме (сміється). Рідні дізналися про мій стрибок вже зі статті, довго зі мною не розмовляли. Декілька років тому була в Кам’янці-Подільському і з жахом дивилася вниз із того мосту. Ще раз стрибнути не зважилась би!
Ще якось влітку, коли верталася з полонини, куди їздила до чабанів, на Попі Івані нас застала страшна гроза. Блискавиці прорізали небо, наче метеорити, влучали у землю поряд — і ніде сховатись! Думала, після того в гори ніколи не піду.
— Але в редакції ми добре знаємо, що гори — твоя велика пристрасть!
— Так, після того на гору Піп Іван ще разів п’ять піднімалася. У Карпатах на багатьох вершинах була. Мрію розширити горизонти — Альпи, Кавказ, може, навіть Гімалаї!
— Лесю, а про що ти найбільше любиш писати?
— Про людей унікальної долі. От, наприклад, дуже вразив мене чоловік із Бродів, який з 8-го класу прикутий до ліжка. Він працював, одружився, виховував двох донечок. Дуже світла людина, що, попри все, не втратила оптимізму, наснаги до життя. Сказав мені таку фразу: “Коли тобі погано, пам’ятай, що є люди, яким ще гірше. У тебе є руки, ноги, ти ходиш — ти можеш усе змінити”. Я часто це згадую.
— Твоя донька, мабуть, теж дарує крила? Знаю, що здивувала тебе вибором професії...
— Вона у Києві вивчає в університеті східні мови. За два з половиною роки уже вільно опанувала турецьку, мріє поїхати на стажування до Туреччини. Але останнім часом заводить мову про другу вищу освіту. “Мамо, може б то, у медичний?” (Усміхається).
— Що ще додає енергії, натхнення?
— Я дуже люблю читати про історію України. Буває, прийду додому втомлена, і для розради читаю “Володарку Понтиди”. Том на тисячу сторінок. Це моя вічна книжка, її написав син молодшого брата Лесі Українки Юрій Косач. Постійно до неї повертаюся.
Надихає спілкування з друзями, хороша компанія. Гарний заробіток — адже зароблене можна вкласти в освіту моєї дитини, а може, й у власну другу. А ще дуже люблю каву. П’ю її чотири рази на день, хоча всі зі мною сваряться, мовляв, це шкідливо. Тато каже — серце посадиш! Знаю, що починати ранок слід зі склянки води. Але ж є кава! Її запах люблю понад усе. Тож перше, що роблю щодня, — вмикаю чайник, насипаю собі дві ложечки кави, пів ложки цукру. Заливаю 50 мл окропу — люблю тільки дуже міцну.
— А до кави? Кажуть знайомі, що свого часу про твої сирники в гуртожитку легенди ходили!
— Та бо вони не розвалювалися ніколи! (Сміється). Тут є один секрет: я у сир додаю дуже мало борошна, але потім кожен сирничок довго обкачую в ньому. Коли смажиш, він не розвалиться, буде всередині ніжний, а зверху — хрумкий.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, чому давні українці закопували зістрижене волосся під вербу, а лисих чоловіків остерігались
